— Вона їх знає? Ліна вислизає з дому? — зашипіла до Алессандри Єва, а Ґевін заглушив двигун.
— Схоже на те, — відповіла Аллі, стримуючи усмішку, коли вони з Євою прямували до мене. — Щастить їй.
Іскра надії спалахнула в моїх грудях, як петарда. Можливо, Ґевін мав рацію і вона не була порушницею правил, але я готовий був побитися об заклад, що вона може їх обходити.
Єва кинула мокрі рушники на дно човна, потім пробурмотіла подяку й видерлася драбиною між хвилями. Наступна хвиля хлюпнула на палубу для купання і на сидіння.
— Ти маєш видертися туди до того, як вдарить наступна хвиля, — сказав Алессандрі Ґевін, а я всерйоз обмірковував, чи не вдарити брата в лице.
— Так. Дякую, що приїхали по нас. — Вона квапливо всміхнулася мені.
— Будь ласка. — Я простягнув руку, щоб допомогти їй, але вона вже перелізла через сидіння й без особливих зусиль дісталася до трапа.
Дівчина подолала кілька сходинок, перш ніж підійшла наступна хвиля, і з острахом зиркнула вниз, коли нас загойдала менша хвиля.
— От чорт. Я досі у твоєму худі.
— Є два варіанти. — Я всміхнувся до неї. — Залиш собі або принеси наступного разу, коли я візьму тебе кататися на човні.
— Збіса сміливо, — пробурмотів Ґевін собі під ніс.
Так воно й було, але в мене залишалося лише десять секунд до наступної хвилі.
—Я... — Алессандра двічі відкрила й закрила рота. — Мені не можна ходити на побачення, і я тут тільки на літо.
— Я здогадався. — Я усміхнувся мало не до вух. — А дружити з кимось влітку можна?
Вона звела брови.
— Спірне питання. Я не дуже добре ладнаю з людьми.
— Просто лиши записку в «Елліс» — це кафе, — якщо вирішиш, що спірність того варта, Алессандро. — Я потягнувся до кнехта й відв’язав нас, не зводячи з неї очей.
— Гаразд, — усміхнулася вона, і мені довелося нагадати своєму серцебиттю, що ми будемо лише друзями. Якщо взагалі кимось будемо. — Друг назвав би мене Аллі.
Дідько, так.
— Значить, Аллі. — Я зняв канат із трапа, поки Ґевін заводив двигун.
Вона похитала головою, ніби не могла повірити, що тільки-но наважилася подумати про обхід правил, і піднялася трапом до своїх сестер.
До кінця того літа вона стала моєю найкращою подругою.
До кінця наступного вона мене зненавиділа.
І я не звинувачував її.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
АЛЛІ
П'ятнадцять місяців по тому
В очах попливло, а у вухах дзвеніло. Що тільки-но сталося?
— З тобою все гаразд, — запевнила Ліна, притискаючи щось до моєї голови, поки рідина стікала лицем. — 3 тобою все буде добре, Аллі. Ти просто мусиш триматися. Мені дуже прикро. Я не мала так швидко повертати.
У куточку мого ока танцювало полум’я, поки я дивилася на сестру й не могла знайти слів. їдкий запах диму та плавленої гуми заповнював мої легені з кожним вдихом.
Ліна всміхнулася мені:
— Я люблю тебе, Аллі. Мені дуже шкода.
Я відкрила рота, щоб сказати їй, що теж люблю її, але звідти вирвався лише стогін — біль накрив мене, пронизуючи голову й віддаючи в ногу. Я спробувала поворухнутися, але тоді як моя ліва нога вперлася в порослу травою набережну, щоб підштовхнути решту тіла, права не реагувала. Де ми? На краю дороги? Чому мені так холодно?
— Послухай мене, — наказовим тоном мовила Ліна, і все закрутилося на секунду, перш ніж вона знову опинилася в фокусі. Але деякі з її слів зникали в безупинному дзвоні, що розколював мою голову. Вона ще сильніше натиснула на мою скроню. — Іди за своїм серцем і подбай про те, що я залишаю.
Залишає? Чому вона йде від нас? І як я мала дбати про Енн та Єву? їм була потрібна вона, а не я. Ми всі рівнялися на Ліну.
—Ти маєш жити. — Ліна зняла з руки обручку — мамину — і запхала її в кишеню моєї білої спідниці.
Принаймні досі вона була білою. Тепер її вкривали коричневі й сірі плями, а подекуди — червоні.
Ліна підняла мої руки до згортка тканини, притиснутого до мого чола.
—Я люблю тебе. Не рухайся. Допомога їде, просто почекай тут. — Вона підвелася і обтрусила поділ своєї блакитної сукні, потім побігла до краю набережної. Її довге каштанове волосся розвівалося позаду, коли вона прискорилася.
Не йди. Слова пролунали в моїй голові ясно як день, але губи не ворухнулися.
Полум’я здіймалося в нічне небо, облизуючи гілки кострубатого дерева, до якого бігла Ліна.
І не лише до дерева... Машина Ліни. Багажник був зім’ятий, пасажирські дверцята відчинені навстіж, а з боків понівеченого капота здіймався вогонь.
Аварія. Ми потрапили в аварію. Якого біса вона робила?
Ні. Я спробувала закричати, але нічого не вийшло, а Ліна кинулася на ведійське місце. Вона що, не бачила полум’я?