Я хотіла всього.
Він відірвав свій рот від мого лише для того, щоб поцілувати мене в шию, повертаючись до тих місць, від дотику до яких я скрикувала, посмоктуючи, коли я стогнала. Мої нігті впивалися в його потилицю, поки ці губи ковзали по моїй ключиці, а я рухала стегнами, змушуючи нас обох стогнати від тертя.
Це була не хімія. Це було горіння. І я була тут для цього.
— Яка ж ти, трясця, моя, — прошепотів він і знову заволодів моїм ротом.
Я обхопила щиколотками поперек Гадсона, а його рука міцніше стиснула моє стегно, і я цілувала його знову й знову, наче могла вмістити одинадцять років фантазій у цю єдину мить.
Одинадцять років. Ми могли мати це — мати одне одного — весь цей час.
Але він пішов. Не сказавши ні слова. Ніби роки нашої дружби нічого не значили.
Я скрикнула від раптового болю в грудях, і Гадсон урвав поцілунок. Ми обоє важко дихали, поки його очі шукали мої.
— Аллі?
Мій зір затуманився, а очі стали вологими.
— Ти розбив мені серце. Можливо, ми й були просто друзями, але ти розбив мені серце.
Його груди здійнялися, коли він притулився чолом до мого, пальці ніжно погладжували мою потилицю.
— Знаю.
— Як ти міг так зі мною вчинити? — Я мала б відштовхнути його, але натомість пригорнула ближче, ніби, тримаючись за нього зараз, я могла якось змусити його залишитися тоді.
— Мені збіса шкода. — Він притиснувся міцним поцілунком до мого чола. — Так шкода.
У його кишені спрацював таймер.
— Чорт. — Він дістав телефон і вимкнув його.
П’ять хвилин. І на цьому все? Як він розкрив мене так дощенту усього за п’ять довбаних хвилин? Що б могло статися за п’ять наступних? Чому я була такою до сказу слабкою, коли йшлося про нього?
— Аллі. — Він намагався зловити мій погляд, але я не дозволила йому цього зробити.
Мої руки впали йому на груди, і я відштовхнула його.
— Час вийшов.
Його розчароване зітхання наповнило кімнату, але він зробив крок убік, пропонуючи мені руку, щоб злізти з раковини. Я проігнорувала це й зісковзнула сама, а потім на нерівних ногах вийшла з кімнати.
Це не має повторитися. Я прокручувала ці слова в голові знову й знову, поки Гадсон віз мене додому, і це була, мабуть, найбільш напружена й мовчазна поїздка в моєму житті. Навіщо я це зробила?
Гадсон зупинився перед моїм будинком, і я схопила свою пляжну сумку й потягнулася до дверної ручки.
— З нами все буде гаразд? — запитав він, коли я штовхнула двері.
— Нас не існує, пам’ятаєш? — Я вилізла з вантажівки. — Але якщо ти питаєш, чи збираюся я карати Джаніпер за свої безглузді рішення, то, звичайно, ні. — Ліктем я зачинила дверцята пікапа й почала підніматися сходами ґанку.
Треба тільки тримати себе в руках, поки не опинишся в будинку.
Москітка зарипіла, коли я прочинила її, і, на моє здивування, Сейді не побігла до мене, покинувши те, що однозначно мала загризати до смерті. Я впустила свою пляжну сумку на підлогу й наче здулася, моє самовладання покинуло мене цілковито, залишивши до болю вразливою, як оголений дріт.
Йому знадобилося п’ять хвилин, щоб зруйнувати стіни, які я будувала роками, ілюзію, ніби гнів та апатія були єдиними емоціями, які я могла відчувати, коли йшлося про Гадсона.
Я розплющила очі від цокання кігтів Сейді по дереву й глянула у вітальню.
Кенна стояла в дверях, одягнена в шоколадну блузку без рукавів, на тон світлішу за шкіру на її схрещених руках, із виразом «намахай мене, якщо посмієш», одна чорна брова вигнута дугою, а Сейді метляла хвостом поруч із нею.
— Я ж казала, що вишлю пошукову групу.
Вона була тут. Моя найближча подруга проігнорувала відхилені дзвінки й повідомлення без відповіді та приїхала
аж із Нью-Йорка, маючи цілу балетну трупу, за ортопедичним обслуговуванням якої стежила. Вона була тут, вишукана й зібрана, а я була довбаною руїною.
Я зігнулася, закривши обличчя руками.
Кенна зітхнула:
— Що ж. Лайняно.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
АЛЛІ
NYMargot505: Починаю думати, що Алессандра Руссо насправді померла абощо. Хтось знає, чи взяли когось на її місце?
— Це... чимало, — зауважила Кенна, коли за годину ми стояли спиною до скелі, кидаючи тенісні м’ячі у двір, а Сейді приносила їх.
— Я жахлива людина, еге ж? — Я натягнула рукави худі на долоні.
— Ти припускаєш, є бодай якийсь шанс, що я дам відповідь на це питання? — Вона кинула на мене косий погляд, коли Сейді саме повернулася до нас.
— Я почуваюся жахливо. — Я взяла в Сейді ще не слизький м’яч і знову кинула його, спрямовуючи його подалі від басейну. Виявилося, що золотисті ретривери справді люблять воду, і їм потрібна ціла вічність, щоб висохнути.