— Але вони були. Ти теж це відчула. Це було по-справжньому. Принаймні наберися хоробрості визнати це. Ми вже не діти.
Дорогоцінні секунди спливали, а вона все не відповідала. Три хвилини.
— Гаразд. Це було по-справжньому і абсолютно по-дурному. — Аллі повернула голову, і наші погляди зустрілися. — Якщо ми хочемо, щоб це тривало, таке ніколи не має повторитися.
Відчуття перемоги зникло так само швидко, як і з’явилося.
— Це правило? — Бо ми стовідсотково його порушимо. Я з радістю використаю будь-яку зброю в своєму арсеналі — разом з нашою хімією — щоб отримати її справжню ще бодай на мить.
Її брови нахмурилися, і вона знову повернулася лицем уперед.
— Якщо нам доведеться бути такими ніжними на людях, то гаразд. Усе швидко й без особистих ноток.
— Аллі, між нами нічого не може бути швидко й без особистих ноток, особливо коли ми торкаємося одне одного.
— Саме в цьому й проблема. — Вона склала руки, і я майже бачив, як ця жінка кладе цеглину за цеглиною, зводячи ті самі стіни, які я хотів розтрощити. Дві хвилини.
— Ти борешся зараз за своє життя, правда ж? — запитав я.
Вона застигла.
— Той поцілунок налякав тебе до смерті. — Я почекав, поки не переконався, що вона не відповість. — Чому? Бо тобі сподобалося? Бо ми обоє втратили контроль? Чи тому, що на п’ять блаженних хвилин я прорвався за маску, яку ти так любиш носити?
Вона сховала долоні в рукавах свого худі й нахилилася вперед, поклавши лікті на коліна.
— Справа ось у чому. Я не боюся зізнатися, що хочу тебе. — У цьому я легко міг зізнатися їй.
Її губи розтулилися.
— Я ще не заслужив, щоб ти перестала мене ненавидіти, і ця домовленість — лише на літо. Ти це ясно дала зрозуміти. Але ти теж мене хочеш. Я знаю це. І ти це знаєш. — У неї на шиї завібрував пульс, а в мене пересохло в горлі. — І коли ти будеш готова визнати це, п’яти хвилин не вистачить. Я присвячу години, дні, ночі тому, щоб бути з тобою особисто близьким.
— Години? — Вона вигнула брову в мій бік, але навіть її досконалий самоконтроль не спинив рум’янець на щоках. — Я майже забула, яким зарозумілим ти можеш бути. — Аллі похитала головою.
— Йдеться не про зарозумілість, якщо це можна довести. — Я витримав її погляд. — Скажи слово.
Її обличчя помаковіло, і вона відірвала свій погляд від мого.
— О, дивись, урок скінчився.
І цій миті прийшов кінець.
Вона встала, дістаючи з-під стільця сумочку й алюмінієву пляшку з водою, а дівчата в студії за склом знімали пуанти, хапали свої сумки й починали виходити зі студії крізь двері праворуч.
Я звівся на ноги, склав руки й став чекати, поки Джаніпер нас побачить.
На це знадобилося всього три секунди.
Вона зупинилася по той бік скла, її очі округлилися, а погляд стрибав туди-сюди між мною та Аллі. Вона стиснула широкий брезентовий ремінь своєї сумки й позадкувала.
— Ага, на твоєму місці я б теж тікала, — пробурмотіла Аллі.
Я поманив Джаніпер пальцем.
Вона спочатку йшла вперед повільно, а тоді випнула підборіддя і прискорила крок, увійшовши у двері так, ніби це була звичайна неділя. Якби я не був такий злий на неї, то усміхнувся б на це чисте нахабство.
— На вулицю, негайно, — просичала Аллі.
Джаніпер стиснула губи й виконала наказ. Ми попрямували за потоком людей, що виливався з будівлі на стоянку.
— Якщо ти збираєшся кричати, то покінчімо з цим — кричи.
— Останнє, що ти хочеш побачити, це дрібку мого гніву, — попередила Аллі.
Погляд Джаніпер опустився на асфальт.
Я зиркнув над її головою і зустрівся поглядом з Аллі, даючи їй обрати наступний крок, цілком готовий зробити власний, якщо вона цього захоче.
— Вези її до мене додому. Негайно. — Вона розвернулася й пішла через прохід до «мерседеса» Енн, погойдуючи хвостиком.
Джаніпер зітхнула і підвела на мене очі.
— А ти будеш кричати?
— Думаю, я дозволю розібратися з цим професіоналу. — Коли я відчинив машину, вона подала звуковий сигнал. — Сідай. Оскільки я люблю тебе, я їхатиму повільно, і на твоєму місці я б до останньої хвилини поїздки сподівався, що вона охолоне до того, як ми приїдемо.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
АЛЛІ
RousseauSisters4: танцівники мають самі ухвалювати рішення щодо свого тіла, особливо ніг.
Коли я увійшла до будинку, гнів, який міг спопеляти просто через скло в студії Квінн, пригас: досі доволі гарячий, щоб спалити когось дотла, але контрольований.
Я піднялася задніми сходами, потім швидко одягнула легінси й спортивний бюстгальтер і накинула легкий светр, далі спустилася вниз і стала чекати, що дало мені достатньо часу, щоб набрати швидкий електронний лист моєму контакту в НАШТ — Національній асоціації шкіл танцю.