— Помрій. Який у тебе графік?
— А я і мрію. Зазвичай він максимально наближений до з дев’ятої до п’ятої. Я працюю від чотирьох до шести цілодобових змін на місяць і маю кілька вихідних на тиждень — не завжди суботу й неділю. А що? — Він нахилив голову, і я взагалі не дивилася на його рот.
Брехня.
— Приводь її сюди. — Я виштовхнула слова, щоб мої нерви не здали. — Я її навчатиму. Сподіваймося, що вона знає свою маму краще, ніж ми. Є надія, що до серпня я завоюю Керолайн, а поки... крок за кроком і все таке. — Якщо вже йти на дно, то можна й під феєрверки.
Він нахмурив брови.
— Ти серйозно? У тебе є на це час?
— Я знайду час, — кивнула я.
— Її потрібно покарати за те, що вона діяла в нас за спиною. І не певен, що винагороджувати її найкращим приватним тренером у світі — це правильний крок. — Між його бровами пролягло дві зморшки.
— А що ти можеш запропонувати, не звертаючись до її справжньої мами? — спитала я з викликом.
— Ще не знаю, але маю щось вигадати. Вона порушувала правила, брехала, плела інтриги й маніпулювала всіма людьми навколо, щоб отримати бажане. — Його щелепи стиснулися.
— Так, і їй лише десять. — Я рушила до дверей студії. — Я не виправдовую її дії, але ти ж знаєш, що для дорослих із такою поведінкою існує певна назва.
— Злочинець? — припустив він. — Навіть не думай про безрозсудність. Я не такий.
— Можливо. — Я відчинила двері студії. — Я думала про фразу «генеральний директор».
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
ГАДСОН
WestCoastPointe: Не брехатиму, я б померла за запрошення на гала-вечір Метрополітен-балету.
Це місце було зоопарком чорних смокінгів, замаскованим під художній музей. Я пробирався крізь натовп, одягнений у кольори шахової дошки, вздовж, як мені здавалося, найвужчого виставкового залу, намагаючись ні з ким не зіткнутися і не розлити їхні тридцятидоларові мартіні.
Я запам’ятовував кожне побачене обличчя.
— Гадсоне! — Енн помахала мені рукою з кінця зали, і я повільно рушив до неї. — Я рада, що ти прийшов. — Її усмішка випромінювала нервову напругу. — Аллі на зустрічі з Василем, інакше зустріла б тебе сама.
— Вибач, я спізнився. — Я боровся з бажанням поправити краватку. — Збирався приїхати вчора з Аллі, але один із плавців упав із драбини й зламав ногу, а в дружини іншого почалися пологи, тож мене викликали з відпустки.
— Не переймайся. — Вона поплескала мене по руці, коли ми зайшли до центру музею — відкритого простору заввишки з п’ятиповерховий будинок, з балконами на галереях інших поверхів. Круглі столи на десять осіб заповнили весь поверх, за винятком сцени в дальньому кінці зали. — Ти зараз тут, і тільки це має значення. Подобається? — Вона обвела жестом залу. — Останні вісім місяців я розробляла кольорову гаму. Вирішила, що темно-рожевий пасуватиме чудово, оскільки всі вбрані в чорно-біле. І, думаю, я перебрала з десяток зразків композицій для центру столу, перш ніж спинилася на орхідеях і жоржинах.
— Виглядає ефектно. — Я подарував їй те, що, як сподівався, нагадувало заспокійливу усмішку. — Іти теж чарівна.
— Дякую. — Вона подивилася вниз на свою довгу білу сукню, а тоді всміхнулася. — Тобі потрібен експрес-курс про те, хто тут хто? Кенна десь поруч. Вона найближча подруга Аллі, тож я впевнена, що допоможе тобі. Узагалі-то, не впевнена. Бо вона може дивитися на те, як ти лажа-єш, просто щоб розважитися.
— Думаю, я впораюся. — Я похитав головою, і вона провела мене повз більшість столів. — Я вивчив сайт, та й Аллі перевіряла мене щоразу, коли я забирав Джаніпер, — показувала світлини на своєму телефоні. Хоча я майже впевнений, що бачив на виставці кількох кінозірок, які не потрапили в об’єктив її камери.
— Не хвилюйся, вони не працюють у трупі, — піддражнила вона. — Моя тобі порада: якщо тобі здається, що ти маєш когось знати, але не знаєш, просто скажи, що ти великий шанувальник його творчості, тільки не вдавайся в подробиці. — Вона провела нас повз край сцени заввишки з метр до підніжжя широких сходів, які з обох боків були обставлені творами мистецтва. — Вона от-от має бути. А ось і вона! Місія виконана, побачимося пізніше. — Енн пішла геть.
Я дивився на сходи й намагався не проковтнути свій клятий язик, коли Аллі спускалася перед двома чоловіками, озираючись через плече під час розмови.
Вона була просто досконала.
Її довга чорна сукня лежала так, ніби її накинули на вигини цього тіла, а тоді зібрали на лівому боці талії, а далі — хай мені грець — розрізали від вигину стегна до підлоги, оголюючи неймовірно довгу лінію її ноги на кожному кроці. Одну частину волосся вона заколола за вухом, а решту розпустила, і хвилі розліталися по тонесеньких бретельках сукні та декольте у формі серця, що піднімало її груди вгору, наче закуску.