— Мені шкода, — тихо сказала вона, а потім повернулася в інший бік. — Але нічого генетичного.
— Просто нещасний випадок. — Я похитала головою, і моє серце стислося. їй потрібні були аналізи. Генетика та історія хвороб були найменшим, що ми мали надати Джаніпер. Однак ми володіли лише половиною цього, не знаючи, хто її батько.
— Та повернімося до походу, — сказала Джаніпер, коли ми обидві вмостилися розім’яти литки.
— Спрей від комах і сонцезахисний крем? — Мої м’язи волали, але вираз обличчя був незворушний. Надто багато часу на пуантах означало, що сьогодні ввечері мені знадобиться м’яч, щоб розслабити м’язи.
— Безумовно, і тобі варто взяти із собою хороший спальний мішок, бо може похолоднішати, — додала вона. — О, і ліхтарі теж дуже корисні. Другий будиночок, мабуть, найкращий, бо найближчий до павільйону, тож вранці можна відчути запах сніданку, що готується. — Її очі загорілися, і я не змогла не всміхнутися. Це захоплення було заразливим. — Мама завжди готує мені яєчню в грінці, мою улюблену, а потім зазвичай збирає обід для пікніка, оскільки ми не сидимо в кемпінгу цілий день.
— А що ви робите? — Я скорчила гримасу й почала розтирати ліву ногу.
— Трейли. Тарзанки. Стрибки з мотузки в глибоку частину озера — тобі сподобається. — Вона всміхнулася.
— Е-е-е-е... — Я закусила губи.
— Аллі не з тих, кого можна назвати схильною до ризику, — озвався Гадсон із дверей.
Мій погляд перекинувся на нього. Боже, він був гарним. Справді гарним. Його волосся досі було мокрим, а синя футболка обтягувала м’язи, які я ще не встигла роздивитися. Знати, що це можна було б зробити, якби я захотіла, але утриматися — особливий вид тортур.
«Я візьму тебе так, як зможу».
Так, ці слова спливали в досить детальних снах цього тижня.
— Це неправда, — заперечила я. — Я іноді ризикую.
— Сказала жінка, яка навчилася їздити на велосипеді лише в шістнадцять років. — Коли він навчив мене. Він підняв до мене брову.
— Мама не любила нічого, що могло призвести до травм. — Я встала й щосили намагалася ігнорувати захоплений погляд Гадсона, який ковзнув моїми легінсами й спортивним бюстгальтером.
— Або було весело, — додав він. — Нагадай, чи правильно я запам’ятав. Ніяких велосипедів, ніяких скутерів, точно ніяких мотоциклів. Ніяких батутів...
— Ти майже все виправив, а якби ти знав, скільки дітей травмується на батутах, то не звинувачував би її за це. — Я не сідала на мотоцикл до сімнадцяти років.
Джаніпер змінила чешки на в’єтнамки й поклала решту речей у сумку.
— ...ніякого спорту... — продовжував Гадсон.
— Я б сказала, що балет — це спорт, — втрутилася Джаніпер, і я підняла долоню. Вона дала п’ять, проходячи повз мене до Гадсона.
— О, і точно ніяких хлопців. — Він похитав головою. — Як вона нині ставиться до чоловіків, коли йдеться про її дочок?
— Вона довіряє нам робити власний вибір. — Я знизала плечима. — І я не розповідаю їй багато. Але вона знає про нас.
Він напружився і ніби ще й трохи зблід, хоча річ, мабуть, була у світлі.
— І як вона це сприйняла?
— Як мама. — Він міг не сподіватися, що я повторю її огидні зауваження.
— Так, саме через це я і хвилююся, — повільно сказав він, погладивши Джаніпер по голові, коли та виходила з дверей студії.
— Розслабся. — Я усміхнулася самими куточками рота. — Вона не увірветься сюди, щоб вигнати тебе або погрожувати засадити мене під домашній арешт на мільйон років. Вона, як завжди, відпустила якийсь уїдливий коментар, а тоді відмахнулася від цього. — Я підійшла до нього. — Я не сказала їй правди, і, гадаю, вона вирішила, що ми не пробудемо разом достатньо довго, щоб через це влаштовувати істерику. Крім того, вона здебільшого досі сердиться на мене за те, що я провалила «Жізель» і зганьбила її. — Зізнання вислизнуло. Чорт, у його присутності це ставалося надто легко.
Його брови зійшлися.
— Твій ахілл порвався. Як це може її зганьбити?
Я закусила нижню губу й обмірковувала легковажну відповідь, яка б зберегла певну емоційну дистанцію між нами. Але в цьому домі, у цій кімнаті було так легко забути, що сталося за останнє десятиліття. Він був просто Гадсоном, хлопцем, який витягнув мене з води й змусив вийти із зони комфорту, який дарував нескінченну підтримку без жодного натяку на те, що він коли-небудь хотів чогось більшого, ніж моя дружба.
«Я чекав одинадцять років, щоб поцілувати тебе». Я й гадки не мала.
Хіба що саме про це він хотів поговорити тієї ночі.
«Можемо зустрітися в бухті сьогодні вночі?» Молодша версія голосу Гадсона промайнула в моїй голові, і я здригнулася від уривчастого спогаду. Спроби згадати той день нагадували трейл у густому тумані. Проблиски ясності з’являлися й зникали, не даючи повної картини. Але я пам’ятала, що того вечора він попросив мене пропустити кінець вечірки трупи — на якій урочисто вручали контракти, наче трофеї, — щоб поговорити.