— Ну, решта зайняті. — Вона подивилася над своїми окулярами у фіолетову смужку. — Тож той, хто приїздить найпізніше, бере те, що йому пропонують, з радістю і вдячністю. Усі інші розпаковують речі, тож і ви беріться за це.
— Але ж він ваш. — Він глянув на мене так, щоб я і не думала влазити в цю суперечку, і я підняла руки вгору.
Не хотілося ставати причиною сварки ще до того, як ми розпакували речі.
— Твій батько хотів четвертий. Дев’ятий — найдалі, а він, мабуть, з’їв щось вчора ввечері, і просто...
— Ні слова більше. — Пальці Гадсона зімкнулися навколо ключа. — Схоже, ми в дев’ятому.
— Показуй дорогу. — Я поправила рюкзак на плечах.
— О, і вони відремонтували дев’ятий, восьмий і сьомий будиночки цього року, — зауважила місіс Елліс зі схвильованою усмішкою. — Скажеш нам, що думаєш. Б’юся об заклад, що шостий, п’ятий і четвертий теж відремонтують до наступного літа.
— Добре, — пообіцяв він.
— Обід о дванадцятій, — нагадала вона йому й повернулася до мене. — Аллі, ми дуже раді, що ти змогла до нас приєднатися. Якщо Керолайн знову поводитиметься як кисла риба, то стався до неї відповідно й кинь її дупу в озеро.
Я було розтулила рота, але вона повернулася й попрямувала однією зі стежок, як я припустила, до четвертого будиночка.
За п’ять хвилин ми стояли перед відчиненими дверима дев’ятого, з легким шоком вивчаючи затишний інтер’єр у примітивному стилі.
— Цього не може бути, — прошепотіла я.
Гадсон потер потилицю.
— Попросимо когось помінятися.
— У жодному разі. Вони подумають, що я тварюка, — прошипіла я, оглядаючи кімнату завбільшки три з половиною квадратних метри, наче це було єдино можливе рішення. Якимось чином ми опинилися перед усіма кліше з одного з любовних романів Енн.
— Ну... з другого боку, нам не доведеться зсувати ліжка разом, — зауважив Гадсон.
— Це трохи неможливо, коли воно всього одне.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
ГАДСОН
NYFouette92: Боже! Бути не може. МЧУ в коментарі!!!
Прокидатися поруч з Аллі стало одним із найкращих моментів мого життя. Він був важливішим, ніж закінчення школи плавців-рятувальників, і трохи поступався миті, коли я вперше побачив, як вона чіплялася за потопаючий човен — із розпашілими щоками й великими карими очима.
Підперши голову рукою, я безсоромно дивився, як вона спить, як її тіло згорнулося біля мого, хоча ми були в різних спальних мішках, і помітив темні кола, на яких спочивали її довгі вії. Ми рано пішли спати, одразу, як я зрозумів, що вона заснула, притулившись до мого плеча біля багаття, але навіть добрі десять годин сну не допомогли їй впоратися із виснаженням, до якого вона сама себе довела. Це не було пов’язано ні з учорашнім походом, ні з вечірнім купанням.
— Не хочу тебе будити, — прошепотів я. — Але знаю, що ти любиш бекон, а якщо ми почекаємо ще трохи, то його не залишиться. — Не тоді, коли мої племінники та племінниці шаленіють поруч.
Вона глибоко вдихнула, а тоді занурилася ще глибше в подушку.
— Аллі, — тихо промовив я.
Її очі розплющилися, і моє серце тьохнуло, коли вона всміхнулася мені.
— Гадсоне, — прошепотіла й знову заснула.
Авжеж, я міг би звикнути прокидатися так кожного дня до кінця свого життя.
Ти навіть не можеш змусити її погодитися на літо. Але я змушу.
Якби не наша місія олюднити Керолайн, я б дозволив Аллі поспати й приніс сніданок, але, на жаль, моя сестра сприйняла б це як розпещеність Аллі, а не мою турботу.
— Слухай, люба, — спробував я ще раз. — Тобі краще прокинутися, інакше доведеться ловити єдиний можливий білок на сніданок за допомогою вудки й приманки.
— Я не вмію рибалити, — пробурмотіла вона, коли її очі знову розплющилися.
Я всміхнувся.
— О, ти при тямі. Нам варто ворушитися.
Вона кивнула зі стогоном протесту, і ми обоє розстебнули свої мішки.
— Тільки глянь на нас, ми пережили цю ніч, не ставши жертвою кліше про спільне ліжко. — Її ноги гупнули об підлогу.
— Жертвами чого? — Ми обоє порпалися у своїх рюкзаках по різні боки двоспального ліжка, дістаючи одяг.
— Знаєш, як у книжках чи фільмах, де пара терпіти не може одне одного, але в готелі залишилося тільки одне ліжко, і вони зрештою сплять разом. — Вона відвернулася, і я зробив так само, повторюючи той самий незграбний танець, до якого ми вдалися минулої ночі, готуючись до сну. Однокімнатні будиночки не залишали місця для усамітнення, а жоден із нас не хотів ризикувати, що його заскочать на ґанку, поки інший переодягається, раптом хтось із моїх рідних випадково проходитиме повз.
— Не хвилюйся. — Я натягнув футболку через голову. — У нас є ще одна ніч.