Перед очима в мене все попливло. Здалося, що з моря насунула мла. Збентежено огледівся, відчув сльози на щоках і все зрозумів.
Записав знаки, цифри, літери і погнав машину. Вів її ще завзятіше, ніж Дейвіс, і не розумів, чи це я шепочу, чи ще чую морзянку, яка вистукувала: «Міцно тиснемо руку!»
Двоє земляків, які шлють мені особливий привіт, — це Насо і Моряк. З Насо все ясно, але Моряк?! Звідки, як? Рано чи пізно все з’ясується, а тепер у мене були інші клопоти.
Мені потрібно ще дещо, аби я міг сказати: виконано й третій етап. І я це зроблю. Я маю сили це зробити! І я заходився коло цього «дещо». До того дня, коли це мало статись, я приготував два плани, але зовсім несподівано довелося вдатися до третього.
Кларк був на віллі. Кемпбел ранком поїхав до Лівану чи Іраку. Дейвіс пішла по свою машину в гараж, але не змогла її завести. Щось зіпсувалось. Я порався коло «форда» — міняв мастило. Побачивши, що вона метушиться коло «опеля», спробував їй допомогти, але не зміг виявити пошкодження. Сказав, що готовий відвезти її куди завгодно, але вона ще й ще раз намагалась запустити мотор.
Переконавшись, що всі спроби безрезультатні, Дейвіс махнула рукою й сіла у «форд». Треба було їй дещо купити в кондитерському магазині на вокзалі.
Поїдемо, куди тільки скаже. Я завжди до її послуг, і вона даремно хвилюється.
Я чекав її за кермом, як і кожен дисциплінований шофер. Вона повернулась, і ми поїхали. їдучи і туди, і назад, вона була стримана й зосереджена. А я кривився, скаржився на головний біль і незрозумілі спазми в шлунку. Зрештою — попри її заперечення — довелося зупинитись перед якимось рестораном. Вона не захотіла нічого, крім лимонаду. Але поки я розпитував її, що це за чоловік по той бік вітрини, вона випила й ще дещо, сама того, звісно, не знаючи.
Я був закоханішим, ніж будь-коли.
За кілька хвилин ми рушили, і ще за кілька хвилин голова її впала мені на плече.
Я звернув у тиху бічну вуличку й відкрив її сумку. В ній лежали три великі плитки болгарського шоколаду.
На перший погляд, нічого особливого. Однак навряд чи болгарський шоколад зажив такої світової слави, що його шукали й купували болгарські розвідники. Ясно, що може критися під їхньою обгорткою. Також ясно — і це найважливіше, — що коли ми й не знаємо на ймення тих, хто надсилає шоколад із Болгарії, то принаймні знаємо тепер, де їх шукати. А це вже дещо важить!
Залишив шоколадки неторкнутими.
Перекопав усю сумку і серед лір та доларів знайшов чотири болгарські монети по 25 стотинок. Уважно обдивився їх. То були не монети, а майстерно зроблені коробочки. Але це можна помітити неозброєним оком лише тоді, коли роздивлятися їх зблизька і наперед сумніватися в їхній достовірності.
Що сховано в них — також неважко здогадатися. Складність тут, однак, в іншому — при будь-якій покупці кожен може передати монети провідникам міжнародних вагонів.
І найлогічніше припустити, що той, хто передав шоколад, передав і здачу — монети по 25 стотинок. І їх я залишив у сумці.
Не дивився на годинник, але гадаю, що огляд тривав не довше кількох хвилин. Вивів машину на головну дорогу. Обережне поплескування по руці одразу збудило Дейвіс.
Моя супутниця розплющила очі й кілька секунд сиділа нерухомо, тоді струснула головою, гарячково розкрила сумку і, переконавшись, що все на місці, мало не зомліла від страху. Притискувала руки до грудей, важко дихала і все ще не могла промовити й слова.
Я запитав, що з нею, торкнувся долонею її щік і лоба, запропонував заїхати до лікаря.
— Прошу тебе, Огняне, дай мені спокій. Мені просто запаморочилося в голові. Останнім часом почуваю себе не зовсім добре. Неначе вагітна, весь час мене нудить. Поїхали. І прошу тебе, нічого не кажи Кларку. Він такий підозріливий… ще подумає, що я епілептичка, і, гляди, вижене мене з центру.
Я дав газ. Поспішав надолужити втрачений час.
Далі події розвивалися звичним чином. Полковник Кларк поїхав своєю машиною. Поїхав туди, куди кожного тижня того самого дня і в той самий час їздив Кемпбел — у лабораторію на протилежному кінці міста.
За кілька днів я повідомив у Софію те, що виявив під час «запаморочення» Дейвіс.
Життя моє помітно змінилося. Я дедалі більше перебував в інформаційному центрі як співробітник Кларка по Болгарії, повноважний представник емігрантського уряду, кореспондент радіо. На віллу їздив лише тоді, коли мене викликала Дейвіс. Певний час проводив у магазині радіотоварів. Часто їздив до Афін, Відня й Рима.
В Афінах мав зустріч з болгарською еміграцією. Газети писали про двох промовців: генерала Ніколова і «молодого здібного поета й громадського діяча Анастаса Тодоринова, втікача з Болгарії».