— Так… Тільки чому твої скроні почали сивіти? Зарано для тебе.
Від цього притишеного голосу можна було чекати й невеличкої вуличної бурі. Таке вже спостигало мене в європейських містах, коли дедалі частіше почали приїздити туристські групи з Болгарії.
Якщо Лена лишилась такою ж, як була в гімназії, від неї можна чекати чого завгодно. Будемо сподіватися, що час все-таки робить своє…
— Так, це я. Чим можу прислужитись?
— Нічим. Хотіла тільки плюнути тобі межи очі, та от.
— Ще маєш час.
— Ні, вже запізнилася. Мене зупинила згадка про тітку Стефану.
Мені слід було б піти, залишити їх, але забракло сил навіть поворухнутись. Відчув, що мені відібрало сміливість виголосити ті слова, які в таких випадках мусив би виголосити політичний коментатор радіостанції «Вільна Європа» Анастас Тодоринов.
— Ти, Hace, став покидьком. Не приховую, мені шкода тебе, а найбільше твого батька й тітку Стефану.
Голос її тремтів не од ненависті, а від болю, і це було добре, бо дуже не хотілось, щоб саме Лена дала мені ляпаса. Хай вдома мене називають зрадником, іншого нема чого й чекати. Прокльони земляків тільки зміцнюють мої позиції серед співробітників радіостанції «Вільна Європа».
Усе це я добре знаю, але зовсім інша річ, коли тебе лають просто в очі. А ще неприємніше чути голос Лени, що бринить від болю, а не від гніву й ненависті.
Я відчував, що мені бракує повітря, але не наважився розстебнути ґудзика на комірі сорочки, навіть не здобувся запалити сигарету. Мені було важко стояти отак на одному місці, треба було б запросити їх кудись, почастувати і вже тоді повернутися до своєї ролі людини з бюро полковника Кларка.
Так, саме це слід було б учинити, але я не мав сили навіть поворухнутись. Видно, я не встиг натягти на себе необхідну захисну машкару. Або ж, не знати від чого, вона просто розповзлася по швах.
А Лена з тим же болем повторювала:
— Шкода мені твоєї матері, яка передчасно постаріла після твоєї втечі, а тебе — тебе усі зреклися…
Мало не перебив її: люба Ленко, з твого голосу і твоєї поведінки видно, що ти зовсім не зреклась мене, як говориш. А в іншому — вірю, і взагалі тобі вірю, бо ми обоє належимо до роду Райка Моряка, тільки-от я мушу бути насторожі, тим більше в оці дні, коли пістолет уже впирається мені в спину. Де гарантії, що хтось поблизу не фотографує і не записує нас і що троє твоїх приятелів думають так само, як і ти? У цих справах ти недосвідчена, а в мене від них уже скроні посивіли.
Відчув, що всміхаюся, до того ж усмішкою Наска Авантюри з Брегового, а не Наска Тодоринова з кореспондентського бюро. Усвідомив, що сперечаюся з тим Наском Авантюрою, якому завжди кортить утрутитись в якусь бійку, ступити на лезо бритви, і це були уривчасті репліки між одним і другим, дзвінкі, наче ляпаси, і, здається, перемагав отой гімназист, молодший, життєрадісніший і непокірніший.
— Циганко, може, присядемо десь та поговоримо, як годиться?
Намірився узяти її під руку.
І нетактовно, і нерозумно! Коли хтось із молоді склав собі уявлення про людей нашого фаху як про роботів, хай дарують. І янголи, і дияволи існують на небесах, а на землі живуть люди.
Губи Лени здригнулися, очі примружились. Може, і вона обмінялась кількома репліками з дикункою з гімназії і, певно, швидко упоралася з тією Леною, яку знав, бо й погляд, і примружені очі були мені незнайомі.
— Ні, пане Тодоринов, ми не сядемо за один стіл з тобою.
Цей тон допоміг мені опанувати себе. І на краще. Бо інакше важко було б передбачити всі наслідки. Тепер мій голос звучав твердо й різко:
— Коли ласка, перекажіть моєму батьку й матері, що в мене все гаразд. Прошу нікому не передавати привітів, тільки їм.
Але я не зміг закінчити тим холодним і чужим голосом і додав:
— Мамі скажіть, що я все такий же, її Наско. А для тебе, Лено, я завжди Наско Авантюра.
І пішов не попрощавшись. Не міг більше залишатися з ними. І без того не дотримав вказівок ні уявних, ні справжніх моїх начальників.
Я йшов дедалі швидше, неначе боячись, щоб мене не наздогнали переслідувачі, хоча їх уже нічого було боятися. Вони навряд чи надумали мене переслідувати. Я зауважив це ще тоді, коли вимовляв свою останню репліку.
Крокував і з кожним ударом підборів по думки повторював: «Доки? Доки?!.»
Дійшов до свого будинку. Не став чекати ліфта, а рушив пішки — ніколи так не бігав сходами. Увірвався в свою квартиру и, не вмикаючи світла, впав на ліжко. Вхопив у зуби край подушки і в ній заглушив свій дикий крик.