Коли лихоманка припинилась, я продовжував лежати непорушно. Хотілося випити чогось, але забракло сил. Видно, нерви вже не витримують напруження подвійного життя. Воно ж триває не рік і не два. І доки ж триватиме? Хіба ж і мені не потрібно побачитись із своїми земляками й сказати їм: «Люди добрі, я той самий Наско, якого ви знаєте. Я свій, я ваш, яким був і в шкільні, і в студентські роки!»? І припасти до материнських грудей, відчути пестливий дотик її руки, почути її уривчастий від невимовної ніжності голос:
— Я знала… я знала, що мій Наско…
Доки, доки це триватиме? Чи витримають мої нерви, чи вистачить мені сил?!
Відчув, що знову сходжу з рейок, і, щоб підбадьорити себе, узявся повторювати: «Нум, друже, не розкисай. Ти ж уже не Наско Авантюра!»
Увійшов у ванну кімнату, щоб випити таблетку від головного болю, і мимохідь побачив у люстрі своє обличчя. Ліпше було б його не бачити! Давно воно не було таким опухлим, ніколи не було таким постарілим, у слідах від сліз. Довго вмивався холодною водою…Зупинившись посеред кімнати, я намагався вирішити, звідки й з чого починати. Згадав, що ще не вечеряв.
Мені закортіло забитись у якийсь бар біля вокзалу й просидіти там аж до світання. Хоча це навряд чи найрозумніша ідея. Здається, знову озивається Наско Авантюра, і саме час його затиснути так, щоб він ніколи більше не траплявся мені на очі.
Наскільки легко все вирішилося б, будь я героєм деяких пригодницьких книжок чи кінофільмів, для котрого ніколи не існує вагань чи сумнівів, а ключі від найсекретніших сейфів ЦРУ вже лежать у його кишені! І не тільки ключі, а й самі шефи вже в його руках.
В мене нема ключів од жодного секретного сейфа, і не можу гратися із своїм шефом, наче з лялькою.
І якщо хочу, щоб були задоволені люди в Софії, чию думку я поважаю, хочу бути задоволений самим собою, кінець кінцем — якщо я хочу зберегти голову на плечах, то мушу частіше напружувати свої сірі клітини, якнайрідше вдаватися до кулаків і ще рідше — до пістолета.
І головне — не розкисати!
ОСВІДЧЕННЯ
Мені не слід виходити з дому самому. Треба вдати, що сиджу в своїй квартирі й готую матеріали, про які попросив мене шеф однієї з редакцій. Я подзвонив йому і запитав, якого обсягу має бути матеріал, хоча все це було мені відомо. Зателефонував ще одному колезі.
Якщо хтось поцікавиться, де я в цей час і що роблю, він зрозуміє, що сиджу за своїм письмовим столом, виконуючи свої службові обов'язки. А так тримається кожна нормальна людина, яку ніщо не хвилює…
Проте я таки хвилювався і не міг знайти собі місця ні за столом, ні в кріслі чи ліжку.
Почув дзвінок і пішов до дверей. За кілька кроків зупинився. Подумав, що вони дуже нетерплячі, хочуть надто швидко схопити мене й не де-небудь, а в моїй же квартирі.
Я вирішив, що настала ота довгождана мить, і стиснув нікельований маузер у кишені піджака.
Знову пролунав дзвінок, і я зрозумів помилку — то був телефон.
Від перенапруження мало не засміявся з свого безпідставного переляку, але то був би нервовий, щоб не сказати — істеричний, сміх. З такою бурхливою уявою я можу передчасно провалитись, і тому сказав собі: «Ану, Наско, пригадай, як Райко Моряк виходив з найтяжчих ситуацій, і менше розраховуй на пістолет і ніж, а примушуй працювати свою сіру речовину».
Поспішив ухопити трубку, аби не подумали, бува, що мене немає вдома.
— Нарешті! — почув я голос Дейвіс. — Чи ти лягаєш спати з півнями?
— Нічого подібного.
Я замовк, спало мені на думку дещо, і я промовив начебто між іншим:
— Навіть ще не вечеряв.
— Не вечеряв?
— Так, але…
— Хочеш сказати, що не дуже голодний?
— Так.
— Ти диви, який збіг!
— Між спорідненими душами завжди так.
— Ну, тоді давай кудись підемо, — сказала вона, і з її тону я зрозумів, що йти треба негайно.
— Фігаро — тут, Фігаро — там, завжди до твоїх послуг.
— За п'ятнадцять хвилин чекаю тебе дома. Тільки прошу — будь уважний на перехрестях!
— Може, слід було б попросити броньовану машину з президентської охорони?
— Не задавайся і йди обережно.
— Не йтиму, а летітиму до тебе!
— Навіщо тривожиш старі рани?
— Господи, прости грішного закоханого, він не знає, що творить.
— Гаразд, досить… як це? ба… ба… базікання! Чекаю.
На якусь мить я застиг біля телефону. Боявся повірити, що мені так пощастило. Це запрошення робило абсолютно безневинною мою зустріч з жінкою, яку хотів побачити, але вважав, що буде неправильно шукати її цього вечора.