І коли навіть йому вдасться її викрасти, він ще раз побачить марність усіх своїх дотеперішніх надій і сподівань — бо вона в жодному разі не піде на це. Отоді-то й чекай нещастя…
Наступного дня по обіді до мене в квартиру влетів чоловік, який супроводжував Николину, і з його переляканого виду я зрозумів, що справи кепські.
Николина стояла перед вітриною ювелірного магазину, а він забіг на хвилину в тютюнову крамничку; коли вийшов, дівчини вже не було. Неподалік зупинялась машина, але люди не помітили, виходив хто з неї чи сідав.
Гонитва по місту за зниклою болгаркою була б ще безглуздішою, ніж пошуки голки в копиці сіна. Так само марно звертатися до поліції. Ніхто не допоможе, тільки даремно зчиниться галас.
Немає жодного сумніву, що Борсук у місті й що саме він доклав до цього руку. Він же сидів і за кермом «фіата». Так що викрадення Николини принаймні зорієнтувало нас.
Десь тоді в болгарських кафе подовгу засиджувався худорлявий чоловік з блідим обличчям, незвичним до сонця, і в окулярах з металевою оправою. Було йому, мабуть, не більше сорока п'яти, але через короткозорість придивлявся до людей, немов старий дід. Люди з такою кабінетною зовнішністю рідко засиджуються в корчмах і кафе, а цей пан з передчасно полисілою головою сидів тут годинами, завжди замислений, ледве торкаючись губами чарки з коньяком, багато курив.
Зауваживши таку тугу, власники кафе поцікавились, чи він не з Болгарії. Пан виявився небалакучий, одбувся кивком й односкладовими словами. Все ж у кафе дізналися, що цей болгарин якась поважна особа, приїздив до Арени в гості на запрошення свого далекого родича й тепер, здається, подумує, чи не залишитись тут йому назавше.
Серед відвідувачів таких закладів завжди є люди досить спостережливі, щоб помітити, коли інтелігентний чоловік на чужині постає перед дилемою. Болгари збиралися товариством, інженер сідав відсторонь, спочатку тільки прислухався, але з кожною новою зустріччю дедалі охочіше. приставав на розмову.
Якось увечері, коли всі інші розійшлись і донедавній педагог із Софії Великов залишився сам, інженер підсів до нього й обережно запитав:
— Вибачте, вам тяжко було в таборі?
— Справжня в'язниця, — охоче відповів Великов.
— А хіба всі, хто хоче залишитися тут, повинні пройти через цей табір?
— Абсолютно всі.
— Довго там сидять?
— Як правило — місяць. Щось наче карантин.
— Ви кажете — в'язниця?
— Так. Старі казарми за тридцять кілометрів звідси, порядки як у тюрмі.
— І важко витримати це?
— Залежить від багатьох обставин.
— Мабуть, і допитують?
— Без цього не можна.
— А чи б'ють?
— Ні. Хіба тоді як бешкетуєте.
Поважний болгарин заглибився в свої думки, забувши, здавалось, про розмову.
— Даруйте, — порушив мовчанку Великов, — мені здається, що ви хочете залишитись тут?
Той не відповів, соромливо опустив очі й втупився в свої руки.
Великов більше не розпитував, зате вже наступного ранку Кларк викликав до себе Анастаса Тодоринова.
ТОЙ, ХТО ПІДНЯВ МЕЧ…
— Пане Тодоринов, — заговорив Кларк удавано спокійним тоном, але в його голосі я вловив приховане напруження, — чи знайомі ви з тою людиною, що нібито займає в Болгарії якусь відповідальну посаду, а зараз оце висиджує цілі дні в корчмах і наче має намір розпрощатися зі своєю батьківщиною?
Я замислився і сказав, що бачив їй
— Говорили з цим чоловіком?
— Ні. Мені здалося, що він взагалі виглядає трохи божевільним.
— А ви не припускаєте, що так може виглядати людина творча, ну, скажімо, винахідник, яка до того ж вирішує фатальне для свого життя питання? Мені, кажу, відомо, що він готовий залишити Болгарію, але ще не вирішив остаточно. Він тут уже десять днів, а ми розвісили вуха… Навіть не знаємо, хто такий, — невдоволено закінчив Кларк.
— Те, що ми не помітили його, справді, погано, але, може, ще не пізно.
— Це залежить од вас. І прошу тільки без галасу!
Я пообіцяв, що поспішу, і справді за годину був уже в кафе, але… запізнився. Незнайомий більше ніде не з'являвся. Єдиною людиною серед емігрантів, хто довідався, що якийсь далеко не рядовий болгарин хоче покинути вітчизну, був Великов.
Цей маленький хід, який ми з Наском придумали в Парижі, відкрив нам таємницю Великова. Бо все-таки Кларк довідався про наміри незвичайного відвідувача не від абикого, а саме від Великова.