Алеґро уявив собі череватого бандита із роззявленим ротом, важкими щелепами, щетиною та брудними нігтями.
— Ну, що там? — кинув Джонні. Він не любив нікчемних бандитів, дарма що його робота часто вимагала вовтузитися з ними вісімнадцять годин на день.
— Та й таке, Джонні. Ти пам'ятаєш роботу, яку ми виконували на Саут-Мейн-стріт?
— Авжеж! — гаркнув Джонні, одразу впізнавши евфемізм, який стосувався крадіжки зі зламом на складі компанії Wel-Rite на Верік-стріт.
— Що ж, ми знайшли покупців на весь інвентар, за винятком однієї залізяки, з якою досі захрясли.
— Що це за товар? — запитав Джонні.
— Це якийсь механізм, названий запчастина L-1223A для космічного двигуна. Його мали послати якомусь хлопцеві на ймення Мішкін у місце, яке називають Гармонією.
— Ну, то продайте її.
— Ніхто не хоче купувати.
— Тоді викиньте її куди-небудь!
Джонні бахнув слухавкою по апарату й насупився. Він ненавидів, коли підлеглі набридали йому запитаннями, які могла б вирішити й мавпа, котячись униз на роликах. Але не любив і невиправданих ініціатив.
Саме тоді йому спало на гадку: а може, послати цю запчастину тому типові, як його там, Мішкіну, і набути отак репутацію ексцентричного філантропа. Потім він міг би вдатися до ще кількох гарних учинків, а після цього, можливо, висуватися на виборну посаду.
Ця думка пасувала дивним уявленням Джонні про твердження noblesse oblige, так би мовити, шляхетність зобов'язує. Він потягся до телефона.
Саме цієї миті висадили двері, і троє поліцаїв та автор удерлися в кімнату з піднятими пістолетами.
Джонні з люті аж загарчав , такий був розлючений. Блискавичні рефлекси дали йому змогу пірнути під стіл до того, як кулі поліцаїв роздерли місце, де він щойно стояв.
— Хапайте його! — верещав автор. — Він знає, де та запчастина!
Та Джонні під столом уже натиснув синю кнопку. Частина підлоги під ним відсунулася вбік, і Джонні з'їхав по жолобу в гараж, де з двигуном, що тихенько хурчав, його чекав Mersedes SL-300.
65
Через кілька днів на холодній, покритій листям рафії веранді обшарпаного негодою будинку в нижній частині Кі-Ларґо професор Джон Макалістер переживав мить тяжкого спантеличення. Це був незвичайний стан для високого, статурного русявого фізика з Рокпорта, штат Мен. Коло нього стояла Лоїс, його висока, приваблива дружина з каштановими косами. Вона щойно вийшла на веранду.
Лоїс ще не встигла нічого сказати, як на прохолодну веранду заскочив світловолосий Таї Олівер із п'ятьма кулями в руці.
— Хтось грає в більярд? — безглуздо запитав він.
— Не тепер, Таї, — спокійно мовив професор Макалістер.
Таї повернувся, щоб іти. Але тут навіть його недосвідченому і неспостережливому оку стало очевидно, що було щось дивне й неприродне в поведінці двох людей, яких він знав лише місяць, але вже цінував більше, ніж будь-кого у світі.
— Щось сталося? — запитав Таї.
Перш ніж хтось устиг відповісти, на веранду вийшла, спустившись внутрішніми сходами, Петті, молодша сестра Лоїс Макалістер. Петті ще навіть сімнадцять років не виповнилось, але, як на свої літа, дівчина мала напрочуд розвинені форми. Сіла у вицвілий зелений фотель і схрестила довгі, з розкішними вигинами ноги, що тяглись від стрункої талії, над якою здіймалися пишні й витончено сформовані груди.
— Авжеж, Джоне, — промовила вона солоденьким, мов тістечко, голосом, — щось таки сталося?
Професор Макалістер зблід під здоровим полиском засмаги на обличчі. Помітив, що сірі очі дружини вирячились. Спокійно проказав:
— Що ж, зачекайте хвилинку...
Відчинились кухонні двері. На веранду вийшли Чан, китайська куховарка, Кіото, філіппінський слуга, і Мері Лу, ямайська економка. Мовчки стали під стіною. Тепер уже зблідла Петті.
Запанувала довга тиша. Потім Таї сказав:
— Угу, думаю, мені краще піти додому. Фарба на пташиній клітці тепер, мабуть, уже висохла, і я...
— Таї, не йди, — сказала Лоїс Макалістер. — Тут є хтось, із ким, я думаю, тобі треба зустрітися.
Двері підвалу відчинилися, і на веранду вийшли лисий одноокий карлик, що був худеньким чоловіком у чорному костюмі, й двійко сміхотливих білявих близнючок.
— Тепер, я думаю, ми можемо врешті з'ясувати цю справу, — проказав Макалістер. — Передусім, коли йдеться про так званий загадковий пакунок, що його знайшов Ед Вітекер на дні сміттєвої баржі «Клотильда», лише за два дні до свого зникнення...
— Невже? — хапнула повітря Петті.
— Там було не що інше, як запчастина до двигуна космічного корабля. Її мали послати містеру Мішкіну на Гармонію, тож у присутності судді Кларка я переслав її до Служби екстреної доставки округу Дейд.
Петті відхилилася назад, її тіло з полегкістю розслабилось:
— Гаразд, скільки мороки! Ми всі були купою дурнів!
— Можливо, — погодилася Лоїс Макалістер. — Але ми ще не чули пояснення решти цієї пригоди.
Професор Макалістер замислено оглянув людей на веранді:
— З цим, — сказав він, — можливо, доведеться почекати трохи довше.
Він підійшов до буфета й налив собі міцненького.
66
Табличка на дверях повідомляла: «Корпорація Континууми». Дядько Арнольд зайшов, і його провели в кабінет Томаса Ґрантвела.
— Я прийшов сюди з приводу свого небожа, — повідомив дядько Арнольд. — Його звуть Том Мішкін. Його занесло на планету під назвою Гармонія, і він має отримати певну запчастину, щоб його космічний корабель міг літати знову. Але я, здається, не можу доправити до нього цю запчастину.
— Ви намагалися відправити її як космічний вантаж? — запитав Ґрантвел.
— Так. Але мені сказали, що цього року польоти Міжзоряної космічної пошти припинено, тож вони не можуть допомогти мені.
— А ви запитували їх, що має статися з вашим небожем?
— Вони сказали, що тимчасово заперечуватимуть його існування, аж поки відновлять поштові послуги.
— От вам і уряд, — буркнув Ґрантвел. — Лишає вас, чи радше молодого Мішкіна, у справжній халепі.
— Чи може ваша фірма зробити що-небудь, щоб допомогти хлопцеві? — запитав дядько Арнольд.
— Так, — твердо відповів Ґрантвел. — «Корпорація Континууми» має завдання створювати зв'язки між несумісними припущеннями. Ми виробимо сценарій, який забезпечить зв'язок між двома різними реальностями, не скоївши насильства над жодною з них.
— Чудово! — не стримував свого захвату дядько Арнольд.
Отак і сталося, що всіх жаб розплескали, а різних слонів потай завербували. Наступний крок був ще суворіший: треба було знайти підходящий матеріал для створення інтервалів, крутити головами, оцінювати виконання. Спонтанність померла в Канзас-Сіті, і її замінила чесність.
На сповненій підозр Землі дали волю гігантським механізмам. Організували різні марші. Фабрика споживання збільшила випуск продукції. Яскраво-червоні грудочки несли пітьму та невидимість. Люди вирішували питання. По радіо провели необхідну низку транзакцій, пов'язаних із компромісом про припустимі співвідношення чуттів.
Це ще було не все. Світ стояв відкритий у темних шатах. Певні факти давно усталеної ясності померли під час народження. Нормативні зв'язки причин і наслідків зазнавали незмірної напруги. Озвалися голоси протесту. Загрожував відкритий бунт.
В автора тим часом сформувалося моторошне усвідомлення посталих труднощів. Він грався різними можливостями, навіть думав про вбивство Мішкіна й початок праці над новою книжкою, можливо, про куховарство.
І все-таки...
67. Мандри
— Хай йому біс, — лайнувся Мішкін, — ще одна гра з нульовою сумою!
Запчастину можна було бачити в усій її пишноті, відокремлену в уяві автора. То була туманна візуалізація, яка інколи нагадувала тушковане м'ясо, інколи Citroen 2CV. Запчастина звучала наче музичний рок-гурт. Тхнула наче газова плита.