— Ну, я не думаю, що ми маємо їм потурати, — відповів Патрицій.
— А як же ви їм завадите?
Лорд Ветінарі кинув на його страдницький погляд.
— Дорогий мій Ваймзе, — сказав він, — я думав, що ви чоловік спостережливий. Ви двері бачили?
— Звичайно, бачив, сер, — сказав Ваймз та додав: — Вони важезні.
— Може, вам слід подивитися ще раз?
Ваймз витріщився на нього, а потім маршем рушив до дверей і взявся їх роздивлятися. То були двері з популярної серії порталів жаху: ну, з усіма цими шпичаками, засувами, залізними зубцям та масивними шарнірами. Скільки б він їх не роздивлявся, легшими вони від цього не ставали. Замок, вочевидь, збирали кляті ґноми, тож відчинити його було дуже важко. Одним словом, якщо вам знадобився б символ чогось абсолютно непорушного, ці двері пасували б.
Патрицій нишком підійшов до нього.
— Бачите, — сказав він, — от воно завжди так, хіба ж ні? Тільки-но владу над містом захоплюють бунтарі, його правителя кидають до темниці. Для деяких людей — це набагато краще, аніж страта.
— Гаразд, згода, але я так нічого і не бачу, — зайшовся Ваймз.
— То ви дивитеся на ці двері і просто бачите неприступні тюремні двері, так?
— Авжеж, достатньо лиш глянути на ці засуви і…
— Знаєте, маю визнати, що мені навіть приємно таке чути, — тихенько мовив лорд Ветінарі.
Ваймз роздивлявся двері, аж поки йому не заболіли брови. Раптом, як ото буває, коли побачиш на хмарах якесь зображення, просто подивившись на них по-іншому, і бачиш там конячу голову або ж корабель-вітрильник, він угледів те, що так довго намагався.
Його переповнив моторошний захват.
Йому стало цікаво, як цей процес відбувається у голові Патриція. Холодна та світла, думалося йому, в ній усе працює, немов механізм великого годинника: воронована сталь, маленькі коліщата та спіральки. Така голова здатна акуратно проаналізувати, де помилилася і, зрештою, звести невдачу на власну користь.
То були звичайнісінькі двері до темниці. Суть була лише у тому, з якого боку на них дивитися.
У цій темниці Патрицій міг стримувати світ.
По той бік був лише замок.
Усі шпінгалети й засуви були з їхнього боку.
Вартові навмання пробиралися вологими дахами, а сонце випалювало ранковий туман. Не те щоб сьогодні можна було чекати чистого повітря — важкі клуби диму та затхлості оповили місто, наповнивши його сумним запахом мокрого попелу.
— Де це ми? — запитав Морква, допомагаючи іншим вибратися на слизький місток.
Сержант Колон роззирнувся довкола лісу димарів.
— Якраз над ґуральнею Джимрода Обіймиведмедя, — сказав він. — Точнісінько, бачите, поміж палацом та площею. Десь тут точно пролітатиме.
Ноббі задумливо оглянув фасад будівлі.
— Був я там разок, — промовив він. — Перевіряв однієї темної ночі їхні двері, вхопив за клямку, а вони й відчинилися.
— Еге ж, самі взяли й відчинилися, — похмуро мовив Колон.
— А шо? Треба було просто піти геть? Я ж мав переконатися, що там не зловживають. Шикарне місце. Усі ці трубки і все таке. А пахне як!
— Сім хвилин — і пляшка свіжого віскі у тебе в руках, — зацитував Колон. — «П’ять крапель на коня» — написано на етикетці. Знають свою справу. Випив я раз тих п’ять крапель, то з коня цілий день не злазив.
Він припав на коліна та розгорнув загорнутий у мішковину пакунок, який із великими труднощами тягнув на собі, коли вони вилазили на дах. У його руках замайорів довгий лук та сагайдак зі стрілами.
Він повільно підняв лук, немов мав до нього якусь особливу шану, і провів по ньому своїми пухкими пальцями.
— Знаєте, — промовив він тихо, — я дуже вміло вправлявся з цією штуковиною замолоду. Капітанові не слід було забороняти мені стрільбу з лука.
— Ми це вже чули, — без жодної зацікавленості сказав Ноббі.
— Ну, я вигравав призи.
Сержант розмотав нову тятиву, зачепив на одному кінці лука, став на ноги і потягнув її до іншого кінця, крекнув…
— Емм, Моркво? — сказав він, трохи засапавшись.
— Так, сержанте?
— Тятиву одягати вмієш?
Морква взявся за лук, з легкістю зігнув його і зачепив тятиву.
— Ми так далеко заїдемо, сержанте, — сказав Ноббі.
— Притримай свій сарказм для інших, Ноббі! Тут важить не сила, а гострота зору та твердість руки. Краще подай мені стрілу. Не цю!
Ноббі завмер у процесі вибору.
— Це моя щаслива стріла! — буркнув Колон. — Щоб ніхто мені не чіпав мою щасливу стрілу!