Але правила, звичайно ж, були. Кожен знав, що правила існують. Залишалося сподіватися, що боги ті бісові правила теж знають.
— Має спрацювати, — пробурмотів Колон. — Я ж стрілятиму щасливою стрілою і все таке. Маєте рацію. Ті останні, зроджені у безнадії шанси, мають працювати. Як тоді пояснити існування всього? Ти б от теж уже міг бути мертвим.
Ноббі знову опустив погляд на ставок. Трішки повагавшись, Колон зробив те саме. Вони вдивлялися вниз із виразом, притаманним чоловікам, які багато бачили і які знають, що можна сподіватися на героїв, королів і, зрештою, на богів, але по-справжньому можна покладатися на гравітацію та глибокі ставки.
— Не те щоб він нам знадобився, — шляхетно промовив Колон.
— Ну, з вашою щасливою стрілою, то ще б пак, — сказав Ноббі.
— І я так кажу. Але от просто цікаво: а наскільки там глибоко, як думаєш? — запитав Колон.
— Приблизно тридцять футів, як на мене. Вирішуйте.
— Тридцять футів, — Колон повільно закивав головою. — Так я і думав. І там глибоко, еге ж?
— Я чув, що дуже глибоко.
— Повірю на слово. Схоже, це ще те болото. Як подумаю, що доведеться туди стрибати. Жах.
Морква вирішив підбадьорити Колона: по-дружньому поплескав його по плечі і сказав:
— Що таке, сержанте? Хочете жити вічно чи як?
— Не знаю. Спитайте мене знову через п’ятсот років.
— Добре, що у нас є ваша щаслива стріла! — сказав Морква.
— Що кажеш? — запитав Колон, який, здавалося, трішки втратив зв’язок із реальністю і занурився у свій власний світ.
— Кажу, добре, що у нас є останній шанс — один із мільйона, на який ми можемо покластися, бо інакше — біда!
— А, ну так, — сумно сказав Ноббі. — Старі ми щасливчики.
Патрицій приліг. Декілька щурів намагалися витягти з-під його голови подушку.
— Зовні усе летить шкереберть, я так розумію, — сказав він.
— Так, — із сумом підтвердив Ваймз. — Маєте рацію. Ви зараз у найбезпечнішому місці у місті.
Він встромив іншого ножа у шпарину поміж каменів і намагався підважити, а лорд Ветінарі зацікавлено за цим спостерігав. Ваймзові вдалося просунутися на шість футів від землі і зрівнятися з решіткою.
Тепер він взявся відколупувати вапно навколо ґрат.
Патрицій недовго спостерігав — взяв із маленької полиці, що була позаду нього, книгу. Щури читати не вміли, то й бібліотека, яку йому вдалося зібрати, була бароковою, але від нових знань він ніколи не відмовлявся.
Знайшов свою закладку на сторінках «Плетіння мережива крізь віки» і прочитав декілька сторінок.
Згодом на книгу впало декілька шматків вапна, тож він підняв голову.
— Як успіхи? — запитав він ввічливо.
Ваймз скреготів зубами і не переставав колупати стіну. За тією решіткою виднілося брудне подвір’я, що було не надто світлішим за саму камеру. В одному з його кутів стояла купа гною, але зараз вона мала виглядала дуже привабливий вигляд. Принаймні привабливіший за темницю. Купа гною у ці дні — набагато краща за справи у торговій палаті Анк-Морпорка.
Щось у цьому, мабуть, було алегоричне.
Він колупав, колупав і колупав. Лезо ножа дзвеніло й вигиналося в його руці.
Бібліотекар задумливо чухав свої пахви. Йому проблем вистачало.
Він прийшов сюди, сповнений ненависті до злодіїв книг, і вогонь тієї ненависті все ще у ньому палав. Але йому явилася заспокійлива думка. Хоч злочини проти книг — це найгірші злочини, помсту, мабуть, доведеться відкласти на потім.
Йому було по цимбалах, що люди роблять одне з одним, та були вчинки, на які, як він вважав, слід було реагувати різко, якщо злочинець ставав надто самовпевненим і чинив погано не лише з людьми, але й з книжками.
Бібліотекар знову подивився на свій значок і злегка надкусив його, оптимістично сподіваючись, що той став їстівним. Без жодних сумнівів, йшлося про Обов’язок перед капітаном.
Капітан завжди був добрим до нього. І у капітана теж був значок.
Так.
Були часи, коли й мавпи мали робити те, що й люди…
Орангутан відсалютував і щез у темряві.
Сонце піднялося вище, викотившись із горизонту крізь туман та затхлий дим, немов повітряна кулька.