І король подав йому меч.
Він ще пошукав у мішку.
— Це теж тобі, — сказав він, виймаючи сорочку. — Вона тебе захистить.
Морква обережно торкнувся її. Вона була виготовлена з вовни вівцескельних отар, теплої і м’якої, мов свиняча щетина. Одна з тих легендарних ґномських сорочок, які можна застібнути хіба що за допомогою шарнірів.
— Від чого захистить?
— Від застуди й такого іншого, — відповів король. — Матір каже, що ти повинен це носити. А, до речі… Ледь не забув. Містер Варнеші просив, аби ти зайшов до нього, коли спускатимешся з гори. Він щось хоче тобі віддати.
Батько і матір махали йому, поки він не зник з очей, а Мінті не вийшла його провести. Дивно. Здавалося, ніби останнім часом вона його уникає.
Він закинув меч за плече. У торбині мав бутерброди і чисте спіднє. Світ — принаймні значна його частина — розкинувся біля ніг. У кишені лежав славетний лист від Патриція, чоловіка, який правив великим світлим містом Анк-Морпорком.
Принаймні таким здавався цей лист його матері. Вгорі він справді був оздоблений пишним гербом, натомість підпис складався із якихось закарлючок, серед яких ледь читалося щось на кшталт «Люпін тільда, секр. в.о.».
Ну, нехай не сам Патрицій підписав цей лист. Але, поза сумнівом, його склав якийсь його підлеглий. Можливо, у тій будівлі, де працював Патрицій. Він міг принаймні знати про цей лист. У загальних рисах. Якщо не про цей конкретний лист, то про те, що листи в принципі існують.
Морква невтомно спускався гірськими стежками, розлякуючи джмелів. За якийсь час він дістав меч і почав вправлятися на пнях-зловмисниках і несанкціонованих зібраннях кропиви.
Варнеші сидів біля своєї хатини і нанизував сушені гриби на мотузку.
— Здоров, Моркво, — привітався він, проходячи всередину. — Чекаєш, коли вже потрапиш до міста?
— Ні, — відповів той, поміркувавши як слід.
— Передумав чи що?
— Ні. Просто йду собі і взагалі не дуже багато думаю, — щиро сказав хлопець.
— Тато передав тобі меч, правда? — запитав Варнеші, шукаючи щось на затхлій полиці.
— Так. І вовняну сорочку, щоб захищала мене від пропасниці.
— Он як. Атож, я чув, там унизу буває дуже вогко. Захист. Це дуже важливо, — озирнувшись, він пафосно продекламував: — Це належало моєму прадідові.
Йшлося про якусь дивну річ: за формою ніби півкуля, а навколо ремені.
— Праща? — поцікавився Морква, шанобливо її оглянувши.
Варнеші пояснив, що ні.
— Це як риб’яча луска? — запитав хлопець, не знаючи, що й подумати.
— Ні. Це для битви, — промимрив Варнеші. — Воно має весь час бути на тобі. Ну, щоб захистити життєво важливий орган.
Морква спробував його натягнути.
— Воно трохи замале, містере Варнеші.
— Бо його не на голові треба носити, — старий пояснив ще трохи. Морква відчував дедалі сильніше спантеличення, а врешті-решт і страх. — Мій прадід часто казав, що якби не воно, мене б тут зараз не було.
— Що він цим хотів сказати?
Варнеші декілька разів відкрив і закрив рота.
— Не знаю, — врешті-решт безпорадно зізнався він.
Хоч би там як, а та соромітна штукенція опинилася в Моркви на дні заплічної торби. Ґноми на такому геть не розуміються. Ця моторошна захисна облада належала до такого ж далекого і чужого світу, як зворотний бік місяця.
Містер Варнеші подарував іще дещо: маленьку, але дуже грубу книжечку у шкіряній обкладинці, що за ці роки встигла задубіти.
«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» — так називалася книжка.
— Це теж належало моєму прадідові. Щоб служити у Сторожі, ти повинен знати всі закони, інакше не станеш хорошим офіцером, — повчально сказав містер Варнеші.
Може, йому варто було взяти до уваги, що протягом цілого життя Моркві нічого не казали, крім правди, і всі вказівки він мав розуміти буквально. Отож зараз він шанобливо прийняв книжку. Якщо вже він збирався до Сторожі, йому й на думку не спало б стати поганим офіцером.
Він подолав шлях у п’ятсот миль. На диво, його не спіткали жодні пригоди. Якщо в героя сажень зросту і мало не сажень у плечах, то пригоди його часто оминають. Під час подорожі якісь люди вистрибують з-за скель, а тоді кажуть: «Ой. Вибачте. Сплутав вас зі знайомим».
Майже всю дорогу він читав.
А зараз попереду розкинувся Анк-Морпорк.
Місто трохи його розчарувало. Він думав, що побачить, як височіють білі вежі, а на них майорять знамена. Але Анк-Морпорк аж ніяк не пнувся до неба. Він радше зачаївся, припавши до землі, немовби побоюючись, що його вкрадуть. І прапорами він не вимахував.