— Але я твій старший офіцер!
— Так, — розсудливо відповів Ноббі, — але, якщо ви там застрягнете, то не завадило б, аби найкращий підлеглий сидів тут — на березі, — готовий у будь-який момент допомогти, чи не так?
— Є… у твоїх словах суть, — зрештою відповів Колон. — Ти правий.
— Ну, тоді до справи.
— Але є одна проблемка…
— Яка?
— …Я не вмію плавати, — сказав Колон.
— А як ви тоді вибралися зі ставка?
Колон знизав плечима.
— Я природжений плавець.
Вони знову подивився у темряву ставка. Колон глянув на Ноббі, а Ноббі дуже повільно заходився знімати свій шолом.
— А ми там ще когось забули? — спитав Морква, що з’явився позаду.
Вони озирнулися.
Він якраз витрушував залишки болота з вуха. За його спиною дотлівали залишки ґуральні.
— Я одразу зрозумів, що треба було виринати швидко, аби оцінити ситуацію, — сказав він жваво, вказуючи пальцем на ворота, що хоч і звисали на одній завісі, але все ще виконували свою місію вказувати людям, як можна вийти з цього дворика.
— Ох, — кволо промовив Ноббі. — Слава небесам!
— Там є стежина, — сказав Морква.
— А дракони по ній не ходять? — запитав Колон підозріливо.
— Ані дракони, ані люди. Тут взагалі нікого немає, — нетерпляче відповів Морква. Він витяг свого меча. — Нумо! — сказав він.
— Куди? — запитав Ноббі, витягнув з-поза вуха вогкий недопалок й оглянув його із виразом найприкрішого смутку. Йому уже давно капець. Але він усе ж спробував його запалити.
— Ми хочемо побороти дракона, хіба ні? — сказав Морква.
Колон засовався, бо йому, вочевидь, уже стало незручно сидіти в одній позиції.
— Так, але хіба ж ми не можемо спочатку піти додому та переодягнутися?
— Чи випити чогось смачного і теплого? — додав Ноббі.
— І поїсти, — промовив Колон. — От я б зараз не відмовився від…
— Вам має бути соромно, — сказав Морква. — Дама в біді, над містом лютує дракон, а вам у голові їсти і пити!
— Ох, я не лише про їжу та питво думаю, — сказав Колон.
— Як ви не розумієте, що ми, можливо, — єдиний щит, що стоїть між містом і тотальною руйнацією!
— Так, але… — заходився Ноббі.
Морква підняв меч над головою.
— Капітан Ваймз уже давно був би там! — сказав він. — Усі за одного!
Він ще раз пильно подивився на них та вибіг із подвір’я.
Колон зміряв Ноббі похмурим поглядом.
— Ох, ця сучасна молодь, — сказав він.
— Усі за одного що? — запитав Ноббі.
Сержант зітхнув.
— Ходи вже.
— Ох, ну добре.
Вони пошкандибали у бік стежки. Там і справді нікого не було.
— Куди він подівся? — спитав Ноббі.
Морква вийшов з тіні, розпливаючись в усмішці.
— Я знав, що можу на вас покластися. За мною!
— Щось із цим хлопчиною не те, — сказав Колон, коли вони плентались за Морквою. — Йому завжди вдається переконати нас кудись за ним іти, ти зауважив?
— Усі за одного що? — сказав Ноббі.
— Щось таке є у його голосі, я гадаю.
— Ага, але усі за одного що?
Патрицій зітхнув, акуратно відзначив місце і відклав книгу вбік. Судячи з галасу на вулиці, народ там точно не сумував. Малоймовірно, що придворна гвардія теж пішла на площу, і це, зрештою, було непогано. Гвардійці — добре навчені та натреновані люди, шкода витрачати їх на все підряд.
Вони йому ще знадобляться.
Він намацав на стіні звичайнісіньку маленьку цеглинку, можна сказати, що вона нічим не відрізнялася від інших маленьких цеглин, і натиснув на неї. Щоправда жодна інша маленька цеглинка не змогла б відсунути вбік цілу секцію плитняка.
Там було повно всякого: недоторкані запаси, чистий одяг, декілька маленьких скриньок із коштовними металами та камінням, інструменти. А ще там був ключ. Ніколи не будуй темницю, з якої не зможеш вибратися.
Патрицій узяв ключ і пішов до дверей. Слухаючи, як засуви замка з легкістю ковзнули назад до своїх, належно змащених, щілин, Патрицій думав, чи не варто було розповісти про ключ Ваймзові. Але той чоловік так тішився, намагаючись вибратися з темниці самотужки. Напевно, розповісти про цей ключ було б ведмежою послугою. Так чи інакше, це б зіпсувало його бачення світу. А Ваймз йому був потрібен саме із власним баченням світу.
Лорд Ветінарі відчинив двері і тихенько покрокував у темряву руїн свого палацу.
Руїни задрижали уже вдруге за декілька секунд — здригнулося місто.
Драконячі стайні вибухнули. Вікна повилітали. Перед лавиною чорного диму стояла стіна, в якій колись, ще до того, як вони вилетіли в повітря і приземлилися, зоравши клумбу рододендронів, були двері.