— За що, сер?
— Очевидно, за крадіжки.
— Хтось зі Сторожі? — перепитав секретар.
— Знаю. Але просто владнайте це, гаразд?
Патрицій усміхнувся сам до себе.
Він мав неординарне почуття гумору, до якого важко було підібрати ключ, але зараз перед очима знову й знову поставав розлючений, буряково-червоний очільник злодіїв.
Одним із найбільших внесків Патриція у стабільне функціонування Анк-Морпорка полягало в тому, що він ще на початку правління легалізував древню Гільдію злодіїв. Міркував він так: злочинність існує віддавна, отже, вона нікуди не подінеться, тому варто принаймні зробити її організованою.
Гільдію заохотили вийти з тіні і побудувати собі хороми, приходити на міські офіційні прийоми і відкрити власне училище зі стаціонарною формою навчання. Місто і Гільдія давали дипломи випускникам. В обмін на поступову ліквідацію Сторожі злодіїв погодилися — намагаючись, щоб не бігали очі, — не допускати злочинності понад встановлені на рік межі. Лорд Ветінарі казав, що це дозволяє усім планувати заздалегідь — завдяки цьому в хаос (себто у життя) додали трохи певності.
А незабаром Патрицій знову викликав до себе головних злодіїв і сказав: «О, до речі, це ще не все. Що ж іще? А, ось…
Я знаю, хто ви такі. Де мешкаєте. На яких конях їздите. У яких перукарнях ваші дружини роблять зачіски. Знаю, де ваші милі дітки і як вони вже попідростали — це ж треба, як летить час. І де вони бавляться. Ви ж не забудете, про що ми домовилися?».
І він усміхнувся.
А вони усміхнулися у відповідь — якщо це можна так назвати.
Врешті-решт виграли всі, з якого боку не глянь. Головні злодії дуже швидко почали гладшати, замовляти собі герби і проводити зібрання в охайній будівлі, а не у чадному кублі, в якому ні-хто не почувався затишно. Складна система розписок та письмових зобов’язань гарантувала, що Гільдія нікому не відмовить у наданні своїх послуг. На всіх випадало десь порівну, і це дуже подобалося — принаймні тим громадянам, які могли собі дозволити порівняно невисокі преміум-внески, які Гільдія правила в обмін на те, що давала їм спокій. Для цього існувало чудернацьке іноземне ймення: страх-у-ванні. Ні-хто не знав, що воно таке, але в Анк-Морпорку засвоїли це поняття.
Сторожу це не тішило, але правда полягала в тому, що їм навіть не снився такий ефективний контроль над злочинністю, якого домоглися злодії. Як-не-як, Сторожа мала подвоїти зусилля, аби бодай трохи приборкати злочинність, — натомість Гільдії достатньо було працювати менше.
Місто розквітало, а ні до чого не придатний доважок Сторожі занепадав, перетворюючись на купку невдах, яких ні-хто при здоровому глузді не став би сприймати серйозно.
Аж ніяк не передбачалося, що в голову їм вдарить боротися зі злочинністю. Але Патрицій розумів, що якщо вони зачепили головного злодія, варто все зʼясувати.
Капітан Ваймз постукав — дуже делікатно, бо кожен удар відлунював у черепі.
— Заходьте.
Стягнувши з голови шолом, Ваймз запхав його під пахву і штовхнув двері. Вони рипнули — пила врізалась йому в чоло іржавими зубцями.
Поряд із Люпіном Вонсом він завжди почувався незручно.
Якщо вже говорити про це, то й у присутності лорда Ветінарі він почувався незручно, але там спрацьовувало інше — порода. І, звісно ж, банальний страх. Що ж до Вонса, Ваймз його знав іще з тих часів, коли вони разом зростали у Затінках. І перед малим уже тоді розкинулося велике майбутнє. Ватажком він ніколи не був. Ніколи. Не мав для цього чи то сили, чи снаги. Та й навіщо ставати ватажком? Під кожним із них пнуться нагору зо два «ад’ютанти». Не можна сказати, ніби ватажок банди — кар’єра з надійними перспективами. Натомість у кожній банді тримають блідого хлоп’ягу. Не можуть прогнати, бо саме він будує всі розумні плани (зазвичай ідеться про стареньких жіночок та незамкнені крамниці). Вонс природним чином посів у світобудові саме таке місце.
Ваймз належав до середньої ланки — тобто холопів, які могли криками висловлювати згоду. Він пам’ятав, як Вонс повсякчас тинявся з ними у чужих поношених штанах. Цей кістлявий малий навчився якось по-чудернацькому, з підстрибом бігати, щоб встигати за старшими хлопцями. І він постійно щось вигадував, аби вони не мали часу його відлупцювати (такою була їхня звична розвага, якщо не траплялося нічого цікавішого). Він дуже вдало пройшов чудову школу, готуючись до безжального дорослого світу.
Так, вони вдвох починали в канаві. Але Вонс виборсався нагору. Натомість Ваймз — і він визнав би це першим — лише плив за течією. Щойно відкривалися якісь перспективи, він висловлював свою думку. Або говорив щось недоречне. Зазвичай це збігалося.