Саме тому поряд із Вонсом він почувався незручно. Він дослухався до того, як працює великий годинниковий механізм амбіцій.
Ваймз ніколи не вмів керувати амбіціями. Це було ніби щось з іншого життя.
— А, Ваймзе.
— Сер, — дерев’яним голосом відповів той.
Він навіть не намагався відсалютувати, бо знав про небезпеку впасти. Зараз він думав про те, що варто було пообідати — тобто випити чогось.
Вонс копирсався у папірцях, що лежали на столі.
— Якась дивина та й годі, Ваймзе. Боюся, у вас великі проблеми.
Вонс не носив окулярів. А якби носив, зиркнув би зараз на капітана з-понад скелець.
— Сер?
— …з вашими людьми у Сторожі. Здається, один із них заарештував голову Гільдії злодіїв.
Ваймз похитнувся, збираючи всі сили, щоб зосередитися. Усе це заскочило його зненацька.
— Перепрошую, сер. Я не можу вловити…
— Ваймзе, я кажу, що один із ваших людей заарештував голову Гільдії злодіїв.
— Один із моїх людей?
— Так.
Розшарпані мозкові клітини Ваймза мужньо спробували відновити бойові лави.
— З нашої Сторожі? — перепитав він.
— Зв’язав йому руки і притягнув під палац, — гірко усміхнувся Вонс. — Боюся, тут щось нечисто. Десь був рапорт… ага… ось: «Я, Морква Рудокопсон, звинувачую цього чоловіка в умисному скоєнні карного злочину згідно розділу 14 (ххх) Загального кримінального кодексу, 1678».
— «Чотирнадцять ха‑ха-ха»? — скоса зиркнув на секретаря Ваймз.
— Тут так написано.
— Що це означає?
— Навіть гадки не маю, — сухо відповів Вонс. — І хто такий цей… Морква?
— Ми ж так не працюємо! — спохопився Ваймз. — Не можна просто ходити й заарештовувати злодіїв із Гільдії. Ми б навіть за цілий день не впоралися!
— А цей Морква, очевидно, іншої думки.
Капітан хитнув головою і одразу ж скривився від болю.
— Морква? Навіть не можу пригадати, що це за один.
Туманна переконаність в його тоні одразу приголомшила навіть Вонса.
— Він був доволі… — секретар помовчав, шукаючи слів. — Морква, Морква. Десь я вже чув це ім’я. Бачив написаним на папері, — його обличчя втратило будь-який вираз. — Доброволець! Пам’ятаєте, я показував?
Ваймз витріщився на нього.
— Лист від якогось… ґнома?..
— Атож. Він розводився про служіння спільноті і збереження порядку на вулицях. Благав, щоб його синові не відмовили у місці скромного вартового.
Секретар зашурхотів папірцями.
— Що він накоїв? — запитав Ваймз.
— Нічого. Анічогісінько. Саме це й дивно.
Ваймз наморщив чоло. Розум силкувався засвоїти нову думку.
— Доброволець? — запитав він.
— Так.
— Його не змушували служити?
— Він сам захотів. А ви сказали, що це, мабуть, жарт, і я відповів, що ми повинні залучати етнічні меншини. Пригадуєте?
Капітан спробував. Задача виявилася непростою. Збереглися якісь розмиті спогади, нібито він пив, щоб забутися. Усе це не мало сенсу, бо він уже не пам’ятав, що йому треба забути, і врешті-решт пив, намагаючись забути про пиятику. Він не знайшов жодного ключика у тій безладній мішанині, яку язик не повертався назвати високим словом «пам’ять».
— Чи я пригадую? — безпорадно перепитав він.
Склавши руки на столі, Вонс нахилився вперед.
— Послухайте: його світлість вимагає пояснень. Я не хочу, аби довелося розповісти йому, що капітан Нічної сторожі не має гадки про те, куди несе людей, якими він — якщо можна так висловитися — командує. І ви цього не хочете, правда ж? Ну?
— Так, сер, — пробурмотів Ваймз.
У закапелках розуму винувато борсався тьмяний спогад про якусь щиру розмову у «Виноградному гроні». Але не ґнома ж він там зустрів? Ну, хіба що визначення рас дуже змінилися.
— Звісно, ніхто цього не хоче, — підхопив Вонс. — Заради старої дружби, і так далі. Тож я придумаю, що йому сказати, а ви, капітане, розберетеся з тим, що там коїться, і покладете цьому край. Дайте цьому ґномові коротенький урок, щоб знав, що таке служити вартовим, гаразд?
— Ха-ха, — послужливо докинув Ваймз.
— Перепрошую?
— Ой. Думав, це у вас жарт на расову тему. Сер.
— Ваймзе, послухайте: я дуже терплячий, зважаючи на обставини. А зараз ви маєте забратися звідси і все владнати. Ясно?