За кілька хвилин зі сходів долинуло хрипіння: сержант Колон дерся вгору.
Ваймз подумки рахував. Колон завжди на шість секунд зупинявся, аби трохи віддихатися.
На сьомій секунді двері прочинилися. Сержантове обличчя виринуло з-за них, ніби повний місяць.
Ось приблизний опис Колона: він належав до людей, які, розпочавши військову кар’єру, неодмінно бронзовіють у званні сержанта. Не можна було уявити його капралом. Або, якщо вже про це мова, капітаном. Якби він не записався на службу, то став би ковбасником чи м’ясником: здавалося, він створений для такої роботи, де майже обов’язково мати велике червоне обличчя і пітніти навіть у морози. Він відсалютував і дуже обережно поклав і розгладив на столі у Ваймза пожмаканий папірець.
— Добривечір, капітане. Оце звіт з учорашньої зміни. А ще ви винні чотири пенси чайному клубу.
— Колоне, що там із цим ґномом? — кинув Ваймз.
— З яким ґномом? — наморщив лоба сержант.
— Тим, який щойно приєднався до Сторожі. Цим… Морквою чи як його там.
— Та ну? — У Колона відпала щелепа. — Він що, ґном? Я завжди казав, що не можна довіряти цим поганцям-недоросткам! Надурив мене, малий негідник! Мабуть, збрехав про свій зріст!
Колон був зростистом — принаймні, коли йшлося про нижчих за нього.
— Ви знаєте, що він сьогодні вранці заарештував голову Гільдії злодіїв?
— За що?
— Здається, за те, що він голова Гільдії злодіїв.
— А хіба це злочин? — ошелешено запитав сержант.
— Варто мені перекинутися словом із цим Морквою.
— Сер, хіба ви не бачилися? Він казав, що приходив до вас із рапортом.
— Гм… Мабуть, я тоді був зайнятий. Доводиться багато міркувати про різне.
— Так, сер, — делікатно сказав Колон.
Капітан знайшов у собі достатньо гідності, щоб відвернутися і зашурхотіти покладами папірців на столі.
— Треба негайно прибрати його з вулиці, — пробурмотів він, — бо ми й не змигнемо, а він притягне сюди ватажка Гільдії убивць, бо той, бачте, людей убиває! Де цей Морква?
— Я вирядив його з капралом Ноббсом, щоб той, так би мовити, розтлумачив, що й до чого.
— Ви відправили зеленого новачка з Ноббі? — знесилено запитав Ваймз.
— Сер, я подумав, що капрал Ноббс зі своїм досвідом міг би багато чому його навчити, — перелякано заторохтів Колон.
— Лишається сподіватися, що новенький повільно вчиться, — сказав Ваймз, натягуючи на голову поруділий шолом. — Рушаймо.
Коли вони вийшли зі штабу, то побачили драбину, прихилену до стіни таверни. Огрядний чоловік на верхній сходинці тихо лаявся, длубаючись у світляних літерах.
— Там «Е» покоцане, — крикнув Ваймз.
— Що?
— «Е». Погано працює. І «Т» блимає, коли дощ. Саме час привести все до ладу.
— Привести до ладу? А. Так. Звісно. Саме це я й роблю. Приводжу все до ладу.
Вартові захлюпали по калюжах. Брат Дозорець повільно похитав головою і знову зосередився на викрутці.
Таких, як капрал Ноббс, можна знайти у будь-якому збройному формуванні. Попри типову для них енциклопедичну обізнаність у Приписах, вони дуже дбають про те, щоб не просуватися далі, скажімо, капрала. Ноббі мав звичку розмовляти кутиком рота. Він невпинно курив, але Морква помітив дивну річ: у вустах Ноббі кожна цигарка миттю перетворювалася на недопалок, проте далі він міг курити його цілу вічність або сховати за вухо, де утворилося таке собі нікотинове кладовище. За рідкісних нагод виймаючи цигарку з рота, Ноббс обережно прикривав її складеною човником долонею.
Він був низькорослим чоловічком з кривими ногами і трохи скидався на шимпанзе, якого ніколи не запрошують на чаювання.
Його вік лишався загадкою. Однак за рівнем цинізму і загальної втоми від світу (таке собі вуглецеве датування людської особистості) йому було приблизно сім тисяч років.
— Сюдою безпечно, — сказав Ноббі, коли вони увійшли на вогку вулицю у торговому кварталі. Він смикнув за ручку дверей — виявилося, що вони замкнені. — Далеко не відходь, — додав він, — я наглядатиму за тобою. Перевіряй двері по той бік вулиці.
— О, ясно, капрале. Ми дивитимемося, чи всі крамниці зачинені.
— На льоту все хапаєш, синку.
— Сподіваюся, що піймаю зловмисника на гарячому, — Морква рвався до бою.
— Звісно, — непевно промовив Ноббі.
— Але якщо виявиться, що двері незамкнені, мабуть, треба буде покликати власника, — правив далі Морква. — І одному з нас доведеться лишитися надворі, щоб тримати все під контролем, правда ж?