— Он як? — повеселішав капрал. — Це зроблю я, можеш на мене покластися. А ти підеш всередину шукати жертву. Себто власника.
Він смикнув іншу дверну ручку. Вона крутнулася.
— Коли в моїх рідних горах ловили злодія, його вішали на…
Морква урвав, знічев’я крутячи ручку.
Ноббі закляк.
— …на?.. — врешті перепитав він із жахом і зачудуванням.
— Не можу пригадати, як саме — відповів Морква. — Мама казала, що це ще надто поблажливо. Красти неправильно.
Ноббі пережив численні відомі різанини у простий спосіб: він їх уникав. Відпустивши ручку дверей, він вдячно по ній поплескав.
— А! — крикнув Морква.
Ноббі аж підстрибнув.
— Що — «а»? — гукнув він у відповідь.
— Згадав, як ми їх підвішували.
— Ну… — мляво промовив Ноббі. — І як?
— На фортечну стіну. Часом вони по декілька днів там висіли. Можете мені повірити, вони після того вже не крали. На городі бузина, в Анк-Морпорку дядько.
Ноббі прихилив до стіни свою піку і видобув із завушних надрищ недопалок. Він вирішив, що треба негайно дещо з’ясувати.
— Що тебе змусило піти у Сторожу, хлопче?
— Усі постійно про це запитують… Ніщо не змусило. Я сам хотів. Це зробить із мене чоловіка.
Ноббі здивовано витріщився на праве вухо Моркви — він ніколи нікому не дивився в очі.
— Тобто ти не в бігах?
— Від чого б я бігав?
Ноббі трохи розгубився.
— Ну, завжди щось та й є. Може… Може, тебе несправедливо звинуватили в чомусь. Наприклад, — і він широко усміхнувся, — у крамницях раптом позакінчувалися різні товари, а людям чомусь здалося, ніби ти до цього причетний. Або у твоїй торбині знайшли щось чуже, хоч ти навіть гадки не мав, як воно там опинилося. Таке… Можеш розповісти старому Ноббі. А моʼ, — і він штрикнув Моркву ліктем, — трапилося щось інше? Шерше ля фам? Дівку скривдив?
— Я… — заговорив Морква, аж тут схаменувся і згадав, що треба завжди говорити правду, навіть таким дивакам, як Ноббі, які, здається, взагалі не знають, що таке правда. А вона полягала в тому, що Морква завжди створював Мінті проблеми — хоча досі не розумів, чому і як. Коли він навідував її у печері Скелегупів, на неї потім щоразу гримали батько з матір’ю. Із самим Морквою вони завжди розмовляли дуже привітно, але для Мінті чомусь виходило на лихе, навіть коли вони просто бачилися.
— Так, — сказав він.
— Що ж, таке часто трапляється, — розважливо промовив Ноббі.
— Постійно траплялося. Кривдив і кривдив її. Мало не щовечора.
— Отакої! — на Ноббі це справило враження, і він глянув на захисний обладунок. — І тому ти повинен оце носити?
— Перепрошую?
— Нічого, нічого. У кожного свої маленькі секрети. Або великі. Навіть у капітана. Він тут лише тому, що його стоптала під ноги жінка. Сержант так і каже — стоптала під ноги.
— От лихо!
Це здавалося дуже болючим.
— Гадаю, так воно й було, адже він завжди що думає, те й говорить. Я чув, що він надто часто говорив Патрицію те, що думав. Наприклад, що Гільдія злодіїв — це просто збіговисько злодіїв абощо. Тому він тут. Ну, не знаю, — Ноббі задумливо позирнув на бруківку. — А де ти оселився, хлопче?
— Є одна леді, її називають пані Долоня, — почав Морква.
Ноббі аж похлинувся, бо дим пішов не в те горло.
— У Затінках? — просипів він. — Ти там буваєш?
— Ну, так.
— Щовечора?
— Радше щодня, але так.
— І ти сюди прийшов, щоб із тебе зробили чоловіка?
— Так!
— Мабуть, мені б не сподобалося в тих краях, звідки ти родом.
— Слухайте, — заговорив геть розгублений Морква, — я прийшов, бо містер Варнеші сказав, ніби це найкраща робота у світі. Захищати закон і так далі. Хіба ні?
— Нууу… Щодо цього… Захист закону… Бач, колись, так, ну, тобто до Гільдій і усього цього… закон, така штука, не дуже… Ну, тобто зараз усе стало більш… Слухай, не знаю я. Загалом просто собі дзеленчиш у дзвіночок і не рипаєшся.
Ноббі зітхнув, а тоді щось пробурчав, відчепив від пояса клепсидру і витріщився на рештки піску, які от‑от мали остаточно пересипатися вниз. Повернувши її на пояс, він зняв із дзвіночка шкіряну заглушку і раз чи два тихенько дзеленькнув.
— Північ, — промимрив Ноббі, — і все гаразд.
— Оце й усе? — здивувався Морква, коли вляглося слабеньке відлуння.
— Так. Загалом так.
І Ноббі похапцем затягнувся недопалком.
— Та ну? А переслідування злочинців освітленими місячним сяйвом дахами? А фехтування канделябрами? Нічого такого?