— Ага, — радісно повторив брат Клозетник. — Я сам про це подбав.
— Треба казати «Так, о Верховний володарю». Справді-бо, я вже стільки разів пояснював. Якщо не хочете сягнути глибин мудрості…
— Атож, затям собі слова Верховного гросмейстера, — докинув брат Дозорець, злісно зиркнувши на порушника дисципліни.
— Я так довго шмагав ті кадила, — промимрив брат Клозетник.
— Ми слухаємо вас, Верховний гросмейстере, — сказав брат Дозорець.
— Гаразд. Отже, сьогодні спробуємо ще раз провести експеримент із викликання дракона. Сподіваюся, ви принесли відповідну сировину, браття?
— …уся брудна робота на мені, і хоч би хтось подякував…
— Усе в ажурі, Верховний гросмейстере, — запевнив брат Дозорець.
Гросмейстеру довелося визнати, що цього разу братія підготувалася трохи краще. Вони явно не гаяли часу. Найпочесніше місце відвели миготливій вивісці таверни. Верховний гросмейстер подумав, що того, хто прибрав її з вулиці, варто нагородити якоюсь медаллю за громадські чесноти. Моторошно-рожева «Е» хаотично блимала.
— Це я приніс, — гордо сказав брат Дозорець. — Вони думали, що я лагоджу її абощо, а я собі взяв викрутку і…
— Чудово, — похвалив Верховний гросмейстер. — Ініціативний вчинок.
— Дуже дякую, Верховний гросмейстере, — широко всміхнувся брат Дозорець.
— …суглоби червоні і намозолені до хрускоту. А ті мої три долари — ні-хто за них не пам’ятає, всім аби лише язиками плескати…
— А зараз, — і Верховний гросмейстер узяв книжку, — треба вже взяти й узятися. Брате Клозетнику, замовкни.
У кожному місті мультивсесвіту є щось на кшталт анк-морпоркських Затінків. Як правило, це найстаріша частина міста. Її вулички старанно відтворюють мережу середньовічних стежинок, якими корови ходили до річки, і мають назви як‑от Забродівка, Хащівка, Гачківський провулок…
Анк-Морпорк в принципі майже увесь такий. Однак його Затінки просто не мали собі рівних. Така собі чорна діра посеред кам’яних джунглів беззаконня. Достатньо зазначити, що навіть злочинці боялися потикатися на ці вулички. Нога Варти ніколи сюди не ступала.
А зараз випадково ступила — хоч і не дуже певною ходою. Важка ніч давалася взнаки, і довелося заспокоювати нерви. Нерви заспокоїлися вже так, що кожен із вартових покладався на своїх трьох товаришів, які мали підпирати його і вести вперед.
Капітан Ваймз передав пляшку сержантові.
— Тобі має… має… має бути… — він ненадовго замислився. —…соромно. Споживання алко… алкоголю у пир… сутності старішого… старшого за званням.
Сержант спробував відповісти, але здобувся лише на сичання.
— Приносимо… виносимо догану, — сказав капітан і налетів на стіну. Він гнівно втупився у цеглини. — Ця стіна здійснила на мене напад, — повідомив він. — Тю! Гадаєш, ти крута? Не на такого натрапила. Щоб ти знала, я офіг… офіцер на сторожі закону. І не треба нам жодних… жодних… жодних… — він раз чи два повільно кліпнув очима. — Сер’анте, чого нам не треба?
— Проблем, сер? — підказав Колон.
— Ні. Ні-ні. Нам не тра чогось іншого. Грець із ним. Все одно нам нічого такого не треба.
У голові юрмилися якісь туманні видіння. Він бачив приміщення, повне злочинців. Людей, які брали його на глум. Які роками знущалися й насміхалися з нього самим лише фактом свого існування. А зараз вони лежали і стогнали. Він не дуже розумів, що їх спіткало, але стрепенулася якась майже забута частина його душі — юний, сповнений надій Ваймз у новому лискучому нагруднику, той Ваймз, який, здавалося, хтозна-коли потонув в алкоголі.
— Може… Може… Мо’, я дещо скажу, сер’анте?
— Сер?
Усі м’яко відштовхнулися від ще однієї стіни і повільно рушили провулком, мов чотири краби, що зійшлися на тур вальсу.
— Це місто. Місто. Місто, сер’анте. Місто — це… це… це… жінка, сер’анте. Ось. Жінка, сер’анте. Древня бита життям краля. Алеякщовнеївклепатися, сер’анте, вона… Ззатопитьузуби…
— Жінка? — перепитав Колон. Він наморщив заюшене потом обличчя і зосередився. — Діаметр — вісім миль, сер. І річка. І багато цих… будинків і всякого такого, сер, — розважливо промовив він.
— Атож. Атож. Атож, — Ваймз наставив на нього палець, який немилосердно трусився. — Я хіба казав, ніби це якась коротуха? Я таке казав? — він махнув пляшкою. Із шумовиння думок раптом виринула одна. — Ми їх взули! — палко промовив він, поки всі четверо плавно посунули назад до протилежної стіни. — Ми поставили їх на місце, правда? Дали такий урок, який вони нескоро… згадають.