— Так, сер, — відповів сержант, але без особливого захвату.
Він міркував про сексуальне життя свого шефа.
Утім, Ваймз був у такому настрої, що не потребував співрозмовника.
— Агов! — крикнув він у темний провулок. — Що, з’їли? Вдавіться зіллям, яке самі й зварили. Ось, маєте досхочу — можете закоркувати! — і він жбурнув у повітря спорожнілу пляшку. — Друга ночі! — на повне горло крикнув він. — І все гарааазд!!!
Ця новина приголомшила багатьох осіб, які вже давно скрадалися за ними в темряві так непомітно, що ніхто їх навіть не помічав. Лише спантеличення утримувало їх від різких і гострих виявів цікавості. «Поза сумнівом, то Варта, — розмірковували ці особи. — У них шоломи і таке інше. Але чому вони прийшли у Затінки?» Їх споглядали з величезним зацікавленням. Вовча зграя могла б дивитися так на купку овець, які не лише вибігли на галявину, а ще й грайливо штурхаються й бекають. Звісно ж, усе має завершитися баранячим фаршем, але поки що цей вирок не виконують, бо споглядають.
Морква підняв голову. Все розпливалося.
— Де ми? — простогнав він.
— Прямуємо додому, — сказав сержант. Він глянув на вивіску, поточену іржею та червою і поштрикану ножем. — І шлях наш лежить… Лежить… — Колон примружився. — Любчиковим провулком.
— Любчиковий провулок — це не «додому», — пробелькотів Ноббі. — Не треба нам у Любчиковий провулок. Любчиковий провулок — це у Затінках. Злапають нас, якщо нипати Любчиковим провулком…
Настала бентежна мить. Усвідомлення безжально проклало собі шлях, витверезивши усіх не гірше, ніж повноцінний нічний сон і кілька пінт міцної кави. Троє вартових, не змовляючись, скупчилися біля Моркви.
— Капітане, що нам робити? — запитав Колон.
— Гм. На допомогу можемо покликати, — невпевнено відповів той.
— Тут?
— І то правда.
— Гадаю, зі Срібної вулиці ми повернули наліво, а мали — направо, — озвався Ноббі. Голос у нього тремтів.
— Цієї помилки ми вже точно не повторимо, — промовив капітан.
Він одразу пошкодував, що заговорив. Із темряви пролунали кроки, а десь ліворуч — хихотіння.
— Ми повинні вишикуватися у каре, — сказав Ваймз.
Кожен спробував сховатися за інших.
— Агов! Що там таке? — запитав сержант Колон.
— Де?
— От знову. Ніби зашурхотіло щось шкіряне.
Капітан Ваймз спробував не думати про каптури і тортури.
Він знав, що існує багато богів. Кожне ремесло мало покровителя.
У жебраків свій бог, у повій — богиня. І навіть убивці, напевно, комусь молилися.
Чи міг хтось у цьому величезному пантеоні зглянутися на загнаних у глухий кут і загалом безневинних правоохоронців, які майже напевно от‑от мали загинути?
«Мабуть, ні», — гірко подумав Ваймз. Для богів ці справи недостатньо круті. Іди пошукай бога-оборонця для якогось бідолахи, що намагається чесно виконувати свою роботу, за яку отримує жменьку доларів. Знайдеш такого, аякже. Боги шаленіють від спритних покидьків із амбітними планами на день — приміром, видлубати Рубінове Око із очниці Короля-Щипавки. Їх аж ніяк не цікавлять пересічні тюхтії, які щовечора тільки те й роблять, що безславно топчуть бруківку…
— І знову щось зашурхотіло, але воно ніби якесь слизьке, — сказав Колон, який цінував точність.
А потім пролунав звук…
…який наводив на думку про вулкан. Чи про виверження гейзера. Хоч там як, але щось ревіло, немовби в кузнях Титанів…
…але звук не міг дорівнятися до світла. Точніше, до спалаху біло-блакитної блискавиці з таких, що прошивають сітківку і випалюють відбиток аж на кістках всередині черепа.
Звук і світло тривали цілу вічність, а потім враз зникли.
Здійнялися пурпурові заграви, а далі, коли відновився слух, стало чутно якийсь тихий брязкіт.
Вартові стояли, заклякнувши на місці.
— Ну, що ж… — нарешті тихо озвався капітан.
Знову запала мовчанка.
— Сержанте, візьміть людей і розвідайте, будь ласка, — сказав Ваймз — тепер уже цілком виразно, карбуючи кожен звук.
— Що розвідати, сер? — запитав той.
Але до капітана вже дійшло, що, взявши людей зі собою, сержант залишить його тут самого.
— Стривайте, я краще придумав, — твердо промовив він. — Підемо всі разом.
І вони пішли всі разом.
Їхні очі знову звикли до темряви, і стало видно, що попереду щось невиразно світиться червоним.
Виявилося, що це стіна, яка швидко вистигає. Від неї, тихо постукуючи, відвалювалися шматочки спеченої цегли.