Це було не найгірше. Найгірше було на стіні.
Вони на це витріщилися.
Вони довго на це витріщалися.
До світанку лишилася година чи дві, і ні-хто навіть не говорив про те, щоб вибиратися звідси крізь темряву. Вони чекали біля стіни. Принаймні тут було тепло.
Тепер вони вже намагалися не дивитися на це.
Врешті-решт Колон тривожно потягнувся.
— Вище носа, капітане. Могло вийти й на гірше.
Ваймз допив іще одну пляшку. Це не подіяло. Тверезість може бути нездоланною.
— Так, — сказав він. — Тут могли бути ми.
Верховний гросмейстер розплющив очі.
— Ми знову впоралися.
Братство шалено зраділо. Дозорець і Загребун схопилися за руки і станцювали хвацьку джигу прямо в магічному колі.
Верховний гросмейстер глибоко вдихнув.
«Після пряника настала черга батога», — подумав він. Ця частина йому подобалася.
— Ану тихо! — заверещав він, а тоді каркнув: — Брате Дозорцю, брате Загребуне, припиніть цю ганебну виставу! А ви всі, замовкніть!
Усі принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили вчителя. І знову принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили ще й вираз обличчя вчителя.
Верховний гросмейстер дочекався відповідної атмосфери, а тоді статечно попрямував вздовж нерівної шеренги.
— Здається, ми тут собі намислили, ніби творимо чари? А може, мені здалося? Що скажеш, брате Дозорцю?
Брат Дозорець ковтнув.
— Ну… цей… Ви ж самі казали, що ми… Ну, тобто…
— Ви ще ВЗАГАЛІ нічого не зробили!
— Звісно. Так. Ні… — затремтів брат Дозорець.
— Справжні чарівники що, після кожного мізерного закляттячка починають гасати й кричати «Оле-оле-оле-оле»? Ну, брате Дозорцю?
— Та ми просто…
Верховний гросмейстер крутнувся на закаблуках.
— І вони витріщаються на плінтус так, ніби з-під нього от‑от щось вилізе, правда, брате Тинькарю?
Той похнюпився. Йому здавалося, що ніхто й не помітив.
Коли напруження сягнуло достатнього рівня і стало, немовби туго напнута тятива, Верховний гросмейстер на крок відступив.
— Та яка мені різниця? — похитав він головою. — Я кого завгодно міг собі взяти. Міг обрати найкращих із кращих. А в мене тут купка дітлахів.
— Ну, ми ж старалися, — озвався брат Дозорець. — Направду щось робили. Ну, тобто зусилля робили. Ми ж зосередилися, правда, хлопці?
— Так, — в один голос підхопили всі.
Верховний гросмейстер гнівно на них зиркнув.
— У братстві немає місця для тих, хто не підпиратиме нам спину впродовж усього шляху, — попередив він.
Браття мало не зітхнули вголос від полегшення. Вони ринули геть із пастки, мов перелякані вівці, що побачили відчинені ворота.
— Підпирати спину — це ми завжди готові, — жваво запевнив брат Дозорець.
— Нашим гаслом має бути відданість справі! — сказав Верховний гросмейстер.
— Гасло. Атож, — підтакнув брат Дозорець.
Він штовхнув ліктем брата Тинькаря, який знову втупився у плінтус.
— Га? Ой. Аякже. Гасло. Аякже, — стрепенувся брат Тинькар.
— А також віра і братерство, — додав Верховний гросмейстер.
— Аякже, і вони також, — сказав брат Загребун.
— Отже, якщо є серед вас той, хто не горить цією високою метою і не має палкого бажання працювати, хай зараз вийде вперед.
Ні-хто не поворухнувся.
«Вони міцно сіли на гачок. Боги мої! Та я справжній мастак, — подумав Верховний гросмейстер. — Можу грати на їхніх мерзенних мізках, як на ксилофоні. Чиста влада буденності — це щось неймовірне. Хто б подумав, що слабкість може бути потужнішою за силу? Але треба вміти її спрямовувати. І я вмію».
— Що ж, чудово, — сказав він. — А тепер складемо ще раз присягу.
Він слухав, як настрахане братство продирається крізь текст, і з задоволенням відзначив, що на «фіглянку» їм аж горло перехопило. А ще він стежив за братом Загребуном.
«Цей трішки розумніший за інших, — думав Верховний гросмейстер. — У будь-якому разі трішки непокірливіший. Треба мені завжди йти звідси останнім, бо ще додумається вистежити, де я живу».
Щоб стояти на чолі такого міста, як Анк-Морпорк, потрібен унікальний склад розуму. І лорд Ветінарі його мав. Утім, він і сам був унікальною людиною.
Місцеві комерсанти так розгубилися і знавісніли від його поведінки, що давно вже не намагалися його вбити, а лише боролися за першість між собою. До того ж ніхто з найманих убивць, приступивши до нього, мабуть, не знайшов би достатньо плоті, щоб встромити кинджал.