— А сліди, сер? — не відступався Ваймз.
— Тут поряд річка, — сказав Патрицій. — Може… Може, якась болотяна пташина сюди припленталася. Звичайнісінький збіг обставин. Але на вашому місці я прикрив би ці сліди, адже нам не треба, щоб люди неправильно все зрозуміли і дійшли хибних висновків, правда? — різко запитав він.
Ваймз побачив, що програв.
— Як бажаєте, сер.
І він втупився у свої сандалі.
— Нічого страшного, — поплескав його по плечі Патрицій. — Тут у вас гарні вияви ініціативи. Патрулювання в Затінках. Дуже добре.
Він розвернувся і ледь не налетів на стіну, заковану у кольчугу — тобто на Моркву.
На свій превеликий жах, капітан Ваймз побачив, що новенький люб’язно вказує рукою на карету Патрицію. Навколо неї стояло шестеро придворних гвардійців при повному озброєнні. Вони насторожено виструнчилися. Ваймз терпіти не міг придворної гвардії. Вони носили плюмажі на шоломах. Він терпіти не міг плюмажів на шоломах.
— Перепрошую, сер, ця карета належить вам? — запитав Морква.
Патрицій байдуже озирнув його з голови до ніг.
— Так. Ви хто, юначе?
— Констебль Морква, сер, — відсалютував той.
— Морква, Морква… Щось знайоме.
Люпін Вонс, який крутився за спиною в Патриція, щось прошепотів йому на вухо.
— А, молодий борець із крадіями, — пригадав той. — Невеличка помилка, але дуже похвальна ініціатива. Перед законом усі рівні, правда?
— Саме так, сер, — сказав Морква.
— Похвально, похвально. А зараз, джентльмени…
— Я щодо вашої карети, сер, — не відступався Морква. — Для мене цілком очевидно, що передні колеса, всупереч постанові…
«Він хоче заарештувати Патриція, — подумав Ваймз, холонучи від жаху. Мозок немовби скувало льодовиком. — Він справді хоче заарештувати Патриція. Верховного правителя. Заарештувати. Ось що він хоче зробити. Хлопець не знає, що таке страх. На жаль, він ще й не знає, що таке самозбереження… А в мене щелепи заклякли так, що не розтулити. Ми всі — трупи. Ні, навіть гірше. Нас віддадуть на милість Патрицієві — а ми всі знаємо, який він милий».
І саме тієї миті сержант Колон, так би мовити, заробив собі медаль.
— Констеблю Моркво! — крикнув він. — Наказ до виконання! Кругом! Кроком — руш!
Морква виструнчився, високий і важкий, мов скирта, і посунув просто вперед. На обличчі у нього закарбувалося незламне бажання виконати наказ.
— Гарний молодик, — замислено сказав Патрицій, провівши поглядом Моркву, який дерев’яною ходою крокував геть. — Так тримати, капітане. І нещадно придушуйте усі безглузді плітки, ясно?
— Так, сер, — відповів той.
— Чудово.
І карета подеренчала геть, а з обох боків бігли гвардійці.
Капітан Ваймз ледь помітив, що сержант кричить Моркві зупинитися, — той ішов і йшов.
А капітан замислився.
Він поглянув на сліди у багнюці. За допомогою своєї піки (Ваймз точно знав, що її довжина — сім футів) він, тихо насвистуючи, виміряв сліди і відстань між ними, а потім дуже обережно попрямував провулком. За рогом він побачив вигадливо орнаментовані брудом ворітця, що вели на подвір’я лісопильні.
«Тут щось дуже нечисто, — подумав він. — Сліди виходять з провулка, але не заходять у нього. І біля Анку майже немає болотяних птахів. По-перше, ця річка така токсична, що роз’їла б їхні ноги. А по-друге, якщо хтось там і живе, то йому легше ходити поверхнею».
Він підняв погляд на клаптик неба, розкреслений мотузками для білизни.
«Отже, щось велике і вогняне зникло з цього провулка, але не потрапляло сюди. І Патриція це дуже тривожить. І мені сказали не потикатися».
На узбіччі капітан помітив іще дещо. Нахилившись, він підняв свіжу арахісову шкаралупину.
Перекидаючи її з долоні в долоню, він стояв і дивився в нікуди.
Зараз йому дуже треба було випити. Але з цим, мабуть, доведеться почекати.
* * *
Відштовхуючись руками, Бібліотекар мчав темними проходами між полиць, де дрімали книжки.
Міські дахи були його володіннями. Так, ними могли користуватися злодії чи наймані вбивці, але він давно помітив, що ліс коминів і підстінків із флюгерами та химерами набагато зручніший і якийсь затишніший, порівняно з вулицями.
Принаймні досі було саме так.
Людиноподібній мавпі вагою 300 фунтів було цікаво, весело і анітрохи не страшно стежити за пригодами Сторожі у міських джунглях Затінків. Але, висячи на стіні, мов павук, він побачив у провулку таке страхіття, що якби був людиною, то не повірив би власним очам.