— У чаклунів, — подав голос Ноббі.
— Потрібен хтось не з чаклунів, — твердо сказав Ваймз.
Чаклунам не можна довіряти. Кожен вартовий знав, що чаклунам не можна довіряти, бо вони навіть гірші за всіх інших громадян.
Колон замислився.
— Завжди можна звернутися до леді Ремкін. Вона живе на Скун-авеню. Вирощує болотяних дракончиків. Малих гадів, яких люди тримають як домашніх улюбленців, знаєте?
— А, здається, я її бачив, — похмуро сказав Ваймз. — У неї ще на кареті наліпка «Треба іржати, якщо любиш драконів»?
— Так, це вона. У неї з головою не все гаразд, — докинув сержант Колон.
— А мені що робити, сер? — запитав Морква.
— У тебе найвідповідальніше завдання, — поквапився відповісти Ваймз. — Ти маєш лишитися тут і за всім наглядати.
Обличчя Моркви розпливлося в широкій усмішці; він ледь вірив своїм вухам.
— Тобто ви лишаєте мене за головного, сер?
— Можна й так сказати. Але не смій нікого арештовувати, — швидко додав він.
— Навіть порушників закону, сер?
— Навіть порушників закону. Просто занотуй це.
— Тоді я читатиму свою книжку. І начищатиму шолом.
— Гарний хлопчик.
Ваймзові здалося, ніби все під контролем. «Сюди ні-хто ніколи не приходить, навіть щоб подати заяву про зниклого собаку. Ні-хто взагалі не думає про Сторожу. Звернутися сюди по допомогу може хіба що геть відірвана від життя людина», — гірко подумав Ваймз.
Скун-авеню — широка, обсаджена деревами і неймовірно елітарна частина Анка — була розташована достатньо високо над річкою, аби врятуватися від всепереможного запаху. Мешканці Скун-авеню мали давні гроші. Вважалося, що це набагато краще, ніж нові гроші. Втім, капітан Ваймз не володів ані тими, ані тими, тож не міг зауважити різниці. На Скун-авеню люди мали власних охоронців. Казали, що на Скун-авеню люди такі зверхні, що навіть з богами не стали б говорити. Оце вже був наклеп. Насправді вони могли поговорити з богами — з добре вихованими нащадками гарних сімей.
Виявилося, що будинок леді Ремкін неважко знайти. Він стояв на виступі, з якого відкривався чудовий краєвид на місто — якщо, звісно, вам хотілося туди дивитися. Біля воріт стояли камінні дракони. Сад мав занедбаний вигляд. У хащі бовваніли статуї представників родини Ремкін. Більшість із них мали мечі і були заплетені плющем аж по шию.
Ваймз відчув, що річ не в бідності власників. Радше вони просто вважали, що існують набагато важливіші справи, аніж приводити до ладу статуї предків — доволі незвична точка зору для аристократії.
Також вони, очевидно, вважали, що існують важливіші справи, аніж ремонт. Коли він смикнув за дзвіночок біля дверей старого будинку — між іншим, доволі симпатичного, розташованого в буйному лісі рододендронів, — від фасаду відвалилося кілька шматків тиньку.
Здавалося, дзвінок не спричинив жодних інших наслідків — хіба що по той бік дому щось завило. І щось не одне.
Знову почало дощити. За хвильку Ваймз, осмисливши свою стратегічну позицію, обережно обійшов будинок, щомиті готовий відсахнутися, якщо раптом щось іще впаде.
Він опинився біля масивних дерев’яних воріт у масивній дерев’яній стіні. На тлі загального занепаду вони здавалися порівняно новими і дуже міцними.
Ваймз постукав. У відповідь залунала какофонія якихось дивних посвистів.
Ворота прочинилися. Над капітаном нависла моторошна постать.
— Добрий чоловіче, ви щось знаєте про парування? — зарокотіла вона.
* * *
У теплому й тихому штабі Сторожі Морква слухав шелест піску в годиннику і ретельно чистив лати. Веселому натиску вже поступилися багатовікові нашарування бруду. Нагрудник аж вилискував.
Коли нагрудник вилискує, одразу ясно, що до чого. Все це місто, яке мало купу законів і докладало величезних зусиль, щоб їх не виконувати, збивало Моркву з пантелику. А от лискучий нагрудник — це лискучий нагрудник.
Двері прочинилися. Морква витягнув шию над старезним столом, але ні-кого не побачив.
Він знову заходився ретельно відтирати нагрудник.
Пролунав невиразний звук, який свідчив про те, що хтось втомився чекати. Дві руки з фіолетовими нігтями вхопилися за краєчок стола, над яким піднялося обличчя Бібліотекаря, схоже на кокос, що вийшов з-за ранкового обрію.
— Уук.
Морква витріщився на нього. Йому докладно пояснили, що, попри зовнішність, до Бібліотекаря не надаються закони тваринного царства. З іншого боку, Бібліотекар аж ніяк не переймався виконанням законів, що правили світом людей. Він був однією з тих невеличких аномалій, до яких доводиться пристосовуватися.