— Привіт, — нерішуче сказав Морква.
(«Не називай його «малий» і не намагайся поплескати чи почухати — від цього він скаженіє»).
— Уук.
Бібліотекар почав колупати стіл довгим пальцем, почленованим на безліч суглобів.
— Що?
— Уук.
— Перепрошую?
Бібліотекар закотив очі. Його дивувало, що так звані розумні тварини — собаки, дельфіни та коні — без жодних проблем доносять людям нагальне: що в печері заблукали троє дітлахів чи потяг повертає на колію, спрямовану на міст, який розвалився, абощо. А йому не вистачало якоїсь жменьки хромосом до того, щоб носити піджак, але він не міг переконати середньостатистичного індивіда навіть вийти під дощ. З деякими людьми просто неможливо говорити.
— Уук! — повторив він, підманюючи Моркву рукою.
— Мені не можна виходити, — сказав той. — Наказ.
Верхня губа Бібліотекаря піднялася, мов ролета.
— Це така усмішка? — запитав Морква.
Бібліотекар похитав головою.
— Хтось порушив закон, так? — запитав Морква.
— Уук.
— Це важкий злочин?
— Ууук!
— Такий, як убивство?
— Ііік.
— Гірший, ніж убивство?
— Ііік!
Опустившись на всі чотири, Бібліотекар поспішив до дверей і кілька разів нетерпляче підстрибнув.
Морква сковтнув. Накази наказами, але тут трапилося щось дійсно серйозне. У цьому місті від людей можна було чекати чого завгодно.
Він застібнув нагрудник, нап’яв на голову лискучий шолом і попрямував до дверей.
А потім, згадавши про свої обов’язки, повернувся до стола, знайшов папірець і акуратним почерком написав: «Вирушив на бій зі злочинністю. Будь ласка, зайдіть пізніше. Дякую».
І вийшов у місто, безстрашний і у бездоганних обладунках.
Верховний гросмейстер здійняв руки.
— Браття, — сказав він, — починаймо…
Так легко. Достатньо було правильно спрямувати цю величезну вигрібну канаву, сповнену ядучого обурення і заздрощів, яких браття мали вдосталь. Приборкати їхню огидну приземлену злостивість, в дечому потужнішу, аніж несамовита лють, а тоді відкрити власний розум…
…там, де сплять дракони.
Ваймза вхопили за плече і втягнули всередину. Важкі ворота захряснулися, мовби назавжди відрізавши шлях назад.
— Це Лорд Зальотник Веселуск Гострий Кіготь Третій Анкський, — сказала проява, вдягнена в підбиті чимось обладунки, які здавалися від цього ще страхітливішими. — Знаєте, мені здається, що це невисокого польоту дракон.
— Правда? — перепитав Ваймз, відступаючи.
— Тут знадобилося б двоє таких, як ви.
— Так, дійсно, — прошепотів Ваймз, привалившись спиною до паркана і намагаючись лопатками прорізати отвір.
— Ви б могли підстрахувати? — зарокотіла незнайома істота.
— Що?
— Та не сіпайтеся так, чоловіче. Треба лише підкинути його у повітря. Найважче тут ведеться мені. Знаю, це жорстоко, але якщо сьогодні він не впорається, доведеться його пошинкувати. Ну, ви ж знаєте: виживають найсильніші і таке інше.
Капітан Ваймз спромігся опанувати себе.
Він явно опинився поряд із якоюсь сексуально стурбованою потенційною вбивцею — якщо під чудернацьким мішкуватим одягом взагалі можна було визначити бодай якусь стать. Якщо ж вона не належала до жіночої статі, то слова «найважче тут ведеться мені» спонукали до фантазій, які ще довго приходили б до нього в кошмарах. Він знав, що у багатіїв усе по-іншому, але це вже було занадто.
— Мадам, — холодно сказав він, — я офіцер Сторожі і мушу попередити вас, що запланований вами порядок дій суперечить законам цього міста… — «А також декому із найцеремонніших богів», — подумки додав він. — І мушу порадити вам якнайшвидше відпустити його світлість…
Незнайомка ошелешено витріщилася на нього.
— Чого це? — запитала вона. — Це ж мій дракон, трясця б його.
— Вип’єте ще, не-капрале Ноббі? — запитав сержант Колон, в якого вже заплітався язик.
— Можна, не-сержанте Колон, — відповів той.
Вони відповідально взялися до завдання лишитися непоміченими. Це означало, що довелося одразу викреслити більшість кнайп на морпоркській стороні річки, де їх добре знали. І зараз вони опинилися у доволі елегантному закладі у центрі Анка, де, звісно ж, анітрохи не впадали в око. Інші відвідувачі подумали, що це якісь лицедії.