— Я тут думав, — сказав сержант Колон.
— Що?
— Якщо ми купимо одну-дві пляшки, то можемо піти додому, і там нас уже точно ніхто не помітить.
Ноббі трохи подумав.
— Але нам казали триматися насторожі, — зауважив він. — Ми маємо щось там виявити.
— Можемо щось виявити у мене вдома, — запропонував Колон. — І триматися насторожі хоч цілу ніч.
— Дуже гарно придумано, — сказав Ноббі. Що більше він про це думав, то більше йому подобалася ця ідея. — Але спершу мені треба відійти.
— Мені теж. Ці детективні справи всі соки витягують.
Спотикаючись, вони вивалилися у провулок за кнайпою. У небі стояв повний місяць, повз який тягнулися розкошлані хмари. У темряві двоє, лишаючись непомітними навіть один для одного, зіштовхнулися.
— Це ви, пошукачу-сержанте Колон? — запитав Ноббі.
— Саме так! А чи не могли б ви зараз пошукати двері клозету, пошукачу-капрале Ноббс? Нам потрібні маленькі, темні, стрьомні з вигляду двері, ха‑ха-ха!
Щось дзеленькнуло. Пролунало кілька придушених лайок, а потім щось завило: Ноббі пошкандибав вуличкою, а між ногами в нього рвонуло величезне плем’я диких анк-морпоркських котів.
— Кошенятко, — тихенько промовив Ноббі.
— Що ж, треба задовольнити свої потреби, — сказав сержант Колон і відійшов у зручний закуток.
Його інтимну медитацію перервали.
— Де ви там, сержанте? — пробурчав капрал.
— Ноббі, для тебе я — сержант-пошукач, — добродушно поправив його Колон.
— Не розливайтеся мені, сержанте, — голос Ноббі раптом зазвучав серйозно і дуже тверезо. — Тут якесь гаддя пролетіло.
— Я бачив плазуче гаддя, — сказав капрал і тихо гикнув. — І ходяче. І одного разу навіть плавуче. А чого не бачив — то це летючого.
— Зараз побачите, штурпаче, — не відступався Ноббі. — Я вам тут баки не забиваю! У нього крила були! Такі, як ну… Ну, як величезні крила!
Сержант Колон велично розвернувся. Обличчя Ноббі так пополотніло, що аж світилося в темряві.
— Я серйозно, сержанте!
Колон здійняв погляд у набрякле хмарами небо, до омитого дощем місяця.
— Ну, гаразд. Показуй.
Щось прошелестіло в нього за спиною. Кілька шматків черепиці впали на бруківку й розбилися.
Колон озирнувся. На даху сидів дракон.
— На даху сидить дракон! — пробелькотів він. — Ноббі, на даху сидить дракон! Що робити, Ноббі? На даху дракон! Ноббі, він витріщився на мене!
— Ви можете спершу підтягнути штани, — пролунав голос Ноббі від ближньої стіни.
* * *
Вивільнившись з-під багатошарових захисних обладунків, леді Сибіл Ремкін все одно лишилася величезною, ніби вежа. Капітан знав, що за оповідками варварів з Серединних земель, могутні діви у кольчугах і при зброї шугали над полями бою на ломових конях, вихоплювали звідти зарубаних воїнів і переносили до овіяного славою розгульного загробного життя, підспівуючи собі мелодійними мецо-сопрано. Серед них могла б літати і леді Ремкін. Ба більше — вона могла б вести їх за собою. Чого там — вона могла б вести за собою цілий батальйон. Кожне її слово було, мов щиросердне поплескування по спині, а ще в ньому лунала аристократична впевненість у собі і власному бездоганному вихованні. Що ж до самих лише приголосних, ними можна було тиковий ліс валити.
Посічені Ваймзові предки часто чули такі голоси — зазвичай від людей у важких обладунках. Сидячи на бойових конях, ці люди пояснювали, чому дуже добре було б — «та ви й самі це розумієте» — налетіти на ворога зненацька і розбити його вщент. Ваймзу мимоволі закортіло зібрати ноги у стійці «струнко».
Доісторичні люди мали б її за богиню. Та й взагалі — хоч як це неймовірно — їм вдалося вирізьбити кам’яні статуї достеменної леді Ремкін багато тисячоліть тому. А ще вона мала буйну каштанову шевелюру — перуку, як згодом довідався Ваймз. Взаємодіючи з драконами, ні-хто не міг сподіватися надовго зберегти власне волосся.
І на плечі у неї сидів дракон. Його відрекомендували як Вінсента Гострого Кігтя Квірмову Дивовижу, або просто Вінні. Здавалося, він робить чималий внесок до особливого хімічного складу атмосфери, що панувала в будинку. Геть усе було просякнуто цим всепереможним запахом — навіть шматок пирога, який леді Ремкін щедрою рукою відкраяла для Ваймза.
— Гм… Еее… У вас на плечі… воно… дуже гарне, — сказав він, безнадійно борсаючись у спробах зав’язати розмову.