— Дурниці, — обірвала вона. — Я просто привчаю його, бо за «наплічників» можна правити вдвічі більше.
Ваймз пробелькотів, що час від часу бачив світських леді з кольоровими дракончиками на плечі, і йому це здавалося дуже… цей… гарним.
— На словах це гарно, тут я готова з вами погодитися, — відповіла вона. — А потім ці леді виявляють, що йдеться і про опіки від розжареної кіптяви і підпалене волосся. І лайно стікає по спині, яку ще й дряпають кігтями. А потім, бачте, це створіннячко їм уже смердить і стає якесь завелике. І от ви й оглянутися не встигли, а воно вже у морпоркському Сонцесяйному храмі загублених драконів. Або його у старий добрий спосіб тягнуть у річку з мотузкою на шиї. Бідні кришенята, — леді Ремкін сіла, обсмикнувши спідницю, з якої можна було б пошити вітрила для невеличкої флотилії. — Отже… Ви представилися як капітан Ваймз?
Той розгубився. Цілі покоління давно покійних Ремкінів дивилися на нього згори, з пишно оздоблених рам високо на темних стінах. Між портретами, під ними і навколо них висіла зброя — ймовірно, вони користувалися нею, і то досить активно, судячи з її вигляду. Вздовж стін вишикувалися пощерблені обладунки. Ваймз не міг не помітити великі пробоїни у багатьох із них. Під стелею розкинулися бойові знамена, колись буйно-яскраві, а тепер поточені міллю і вицвілі. Не треба було судово-медичної експертизи, щоб зрозуміти: предки леді Ремкін ніколи не ухилялися від битви.
Неймовірно, що вона взагалі могла робити щось не пов’язане з війною, як‑от пити чай.
— Це мої предки, — пояснила вона, простеживши за його зачарованим поглядом. — Знаєте, ніхто з Ремкінів за тисячу років не вмер у своєму ліжку.
— Правда, мем?
— Це сімейний привід для гордості.
— Правда, мем.
— Але чимало з них, звісно, вмерли у чужих ліжках.
У капітана Ваймза чашка задзеленчала на блюдечку.
— Правда, мем.
— Я завжди думала, що капітан — надзвичайно ефектне звання, — вона всміхнулася йому сліпучою дражливою посмішкою. — Полковники такі бундючні, майори — пихаті, але коли йдеться про капітана, неодмінно відчуваєш солодкий присмак небезпеки. Що ви хотіли показати мені?
Ваймз вхопився за свій пакуночок, мов за пояс цнотливості.
— Я оце думав… — запинаючись, почав він. — Яких розмірів сягають болот…
Він урвав, помітивши, що нижче пояса в нього коїться щось страшне.
Леді Ремкін побачила, куди він дивиться.
— Ой, не зважайте, — весело сказала вона. — Можете подушкою вдарити, якщо набридає.
Старенький дракончик виволікся з-під крісла і поклав свою товстощоку мордочку Ваймзові на коліна. Він проникливо дивився на капітана великими карими очима, а з пащі на ноги щось лилося тихим струмочком — щось дуже ядуче, судячи з відчуттів. А ще над цією рідиною здіймався сморід, наче від резервуара з кислотою.
— Це Росинка Мейбеллін Гострий Кіготь Перший, — пояснила її світлість. — Чемпіон і патріарх-плідник чемпіонів. Дуже похилого віку: вогню вже не лишилося. Бідне перемокле створіннячко. Він любить, коли йому животик чухають.
Ваймз потай кілька разів несамовито смикнувся, намагаючись вирватися з-під старого дракона. Той скорботно поглянув на нього очима, з яких щось крапало, і скривив рота, оголюючи штахетник чорних від кіптяви зубів.
— Якщо заважає, просто відіпхніть його, — весело сказала леді Ремкін. — То про що ви там запитували?
— Я хотів дізнатися, яких розмірів сягають болотяні дракони, — пояснив Ваймз, соваючись у кріслі.
Пролунало щось схоже на кволе рикання.
— І заради цього ви прийшли аж сюди? Що ж… Пригадую, Веселун Гострий Кіготь Анкський сягав чотирнадцяти перстів від кінчиків лап до маківки, — задумливо промовила леді Ремкін.
— Ну…
— Це приблизно три фути шість дюймів, — люб’язно пояснила вона.
— Не більше? — з надією перепитав Ваймз.
Старий дракон у нього на колінах тихенько захропів.
— Та що ви! Насправді він був радше винятком — таким собі збоченням природи. Вони зазвичай не виростають вищими за вісім перстів.
Ворушачи губами, капітан спробував швиденько підрахувати.
— Два фути? — припустив він.
— Саме так. Звісно, це когути, а квочки дрібніші.
— Когут — це самець дракона? — запитав Ваймз, не полишаючи своїх спроб дійти до суті.
— Лише якщо він старший за два роки, — урочисто пояснила леді Ремкін. — До восьми місяців це вилуп’я, потім воно стає писклям, аж поки йому виповниться рік і два місяці, і тоді це вже хапеня.