Він втупився у наліпку. Віскі «Драконяча кров, стара колекція Джимрода Обіймиведмедя». Дешеве й потужне. Можна вогнище ним розпалювати, можна ложки чистити. І щоб сп’яніти, його небагато треба — ще одна перевага.
Його розбудив Ноббі, торсаючи за плечі. Він приніс новини: у місті дракон, а зі сержантом Колоном біда. Капітан сів прямо, кліпаючи, мов сова. Навколо вирували слова. Звісно, якщо вогнедишна ящірка сидить за кілька футів від тебе і допитливо дивиться тобі нижче пояса, то навіть найсильніший може не витримати. Така пригода здатна лишити глибокий слід на людині.
Ваймз іще обмірковував це, аж тут з’явився Морква, а за ним перевальцем увійшов Бібліотекар.
— Ви бачили? Бачили? — запитав новачок.
— Ми всі його бачили, — відповів капітан.
— А я знаю, що й до чого! — переможно проголосив Морква. — Його викликали за допомогою магії. Хтось викрав із бібліотеки книжку. Вгадаєте назву?
— Навіть не намагатимуся, — безсило промовив Ваймз.
— «Викликання драконів»!
— Уук, — підтвердив Бібліотекар.
— І про що там? — запитав Ваймз.
Бібліотекар закотив очі.
— Про те, як викликати драконів. Чарами!
— Уук.
— А головне, що це незаконно! — радісно повідомив Морква. — «Вивільнення неприручених істот у місті суперечить громадській постанові про диких тварин…»
Капітан застогнав. Йшлося про чаклунів — а це означало купу проблем.
— Наскільки я розумію, іншого примірника ніде не лишилося?
— Уук, — похитав головою Бібліотекар.
— А ти часом не знаєш змісту? — зітхнув Ваймз. — Що? А. Три слова, — втомлено промовив він. Перше. Коротке. А, б, в, г… Ні? Е, ю, я… Я. Яр, як… Як. Друге слово. А, б, в… В. Ва, ви… А, викликати. Так, я розумію, але думав, може, якісь подробиці? Ні? Ясно.
— Що робитимемо, сер? — нетерпляче запитав Морква.
— Він десь там, — завів Ноббі. — Причаївся у своєму лігвищі — мабуть, сховався від денного світла. Має барліг, де вилежується на височезній купі золота, і у древніх рептилячих снах повертається на світанок часів, і чекає таємного серпанку ночі, щоб знову вирушити у свій шлях… — він запнувся і похмуро запитав: — Чого ви всі на мене так дивитеся?
— Дуже поетично, — сказав Морква.
— Та всі знають, що старі дракони справді завжди спали на купах золота, — відповів Ноббі. — Це відомий народний міф.
Ваймз отупіло зазирнув у найближче майбутнє. Хоч би яким огидним був Ноббі, він дозволяв скласти чітке уявлення про те, що відбувається у свідомості пересічного громадянина. Можна було спостерігати за ним, як за лабораторним щуром, і прогнозувати, що трапиться далі.
— Мабуть, вам дуже цікаво пошукати, де лежить ця купа золота, правда? — запитав Ваймз, перевіряючи свої здогадки.
Вираз обличчя Ноббі став ще підозрілішим, ніж зазвичай.
— Кепе, я оце думав трохи роздивитися, що й до чого. Ну, ви розумієте. Звісно, не у службовий час, — шляхетно додав він.
— Ой-ой-ой, — сказав капітан Ваймз.
Узявши порожню пляшку, він дуже обережно прибрав її в шухляду.
Просвітлені брати нервувалися. Між ними потріскували іскорки страху. Такого страху, як у людини, яка бавилася з порохом, закладала пиж, а потім виявилося, що від натискання на спусковий гачок щось шалено гахнуло, і зараз на цей шум хтось неодмінно має прийти й розібратися.
Однак Верховний гросмейстер знав, що вони в нього в руках. Ягнята й барани, інакше й не скажеш. Вони не мали можливості вичворити щось гірше, аніж те, що вже сталося, тому цілком могли піти до самого кінця і занапастити світ, удаючи, що від самого початку саме так усе й планували. О, радість влади…
Лише брат Тинькар був по-справжньому щасливий.
— Хай це стане уроком для всіх тиранічних зеленярів, — повторював він.
— Гм… Воно-то так, — сказав брат Придверник. — А не трапиться, що ми випадково викличемо дракона сюди?
— У мене… тобто в нас усе під контролем, — заспокійливо промовив Верховний гросмейстер. — Запевняю вас, ми повністю володіємо ситуацією.
Братство трохи ожило.
— А зараз поговоримо про короля, — продовжив Верховний гросмейстер.