— Я радше належу до такої собі сфери обслуговування, кепе.
Нудль по-змовницьки роззирнувся на всі боки, а тоді передав Ваймзові шматок пергаменту.
Антидраконські дзеркальні щити —
500 анкських доларів.
Портативні детектори для пошуку драконячого
лігва — 250 анкських доларів.
Стріли, що пробивають драконячу шкуру, —
100 анкських доларів/шт.
Лопати і кайла по 5 анкських доларів,
мішки за 1 анкський долар.
— А мішки навіщо? — запитав капітан, повертаючи прайс.
— Щоб складати золото, — пояснив Нудль.
— Ну, так, — похмуро промовив Ваймз. — Звісно.
— Стривайте. Стривайте! Для наших мужніх захисників знижка десять відсотків.
— І ти це від душі відриваєш, правда?
— Офіцерам знижка п’ятнадцять відсотків! — відчайдушно кинув Нудль в останній спробі переконати Ваймза. Але той уже віддалявся. Незабаром стало очевидно, звідки взялася нотка паніки в його голосі: конкуренти наступали на п’яти.
Анк-морпоркський люд від природи не був героїчним. Натомість він від природи був підприємливим. На кожному кроці Ваймз мав можливість придбати скільки завгодно магічної зброї («До всіх знарядів до дається сиртифігад якості»), плащ-невидимку («Вдало придумано», — відзначив для себе Ваймз. Його дуже вразило, що продавець використовує для демонстрації дзеркальце без скла) і — щоб трохи розважитися — печиво, повітряні кульки і вітрячки для дітей (все у формі драконів). Мідні антидраконівські браслети також були гарною ідеєю.
Здавалося, що мішків і лопат не менше, аніж мечів.
Золото, ось до чого все це. Купа золота. Атож!
П’ятдесят тисяч доларів! Офіцер Сторожі отримував тридцять доларів на місяць, і ще й боргував, а йому за ці гроші вибивали зуби.
Невже існувало щось неможливе для людини, яка має п’ятдесят тисяч доларів?..
Ваймз трохи поміркував про це, а потім про можливості, які відкривала ця сума. Передусім він побачив, що їх дуже багато.
Він мало не налетів на купку чоловіків, що зібралися біля прицвяхованого до стіни плаката. Там справді обіцяли 50 000 анкських доларів сміливцю, який принесе в палац голову дракона, що мучить місто.
Один із цього зібрання — з огляду на його комплекцію, озброєння і те, як він водив пальцем по літерах, Ваймз подумав, що це ватажок, — читав вголос для інших:
— Ща, о. Що. Ем, у, че. Му-чить. Місто, — завершив він.
— П’ятдесят тисяч, — замислено промовив хтось із чоловіків, чухаючи підборіддя.
— Мізерна платня, — сказав інтелектуал. — Геть невідповідна. Мали б давати півкоролівства і руку його дочки.
— Так, але ж він ніякий не король, а Патрицій.
— Тоді половину патристики чи що там у нього. А дочка симпатична?
Цього мисливці не знали.
— Він неодружений, — насмілився подати голос Ваймз. — І дочки в нього немає.
Вони озирнулися на нього і оглянули з голови до ніг. В їхніх очах він ясно побачив зневагу. Мабуть, вони щодня десятками трощили таких, як він.
— Дочки немає? — перепитав один із них. — Хоче, щоб люди драконів убивали, а сам не виставив дочку?
Дивно, але Ваймзу чомусь здалося, що він повинен захистити свого правителя.
— Він має собачку, про якого дуже дбає, — люб’язно підказав він.
— Навіть дочку не підготував — паскудство та й годі! — обурився один із мисливців. — Та й взагалі, що таке зараз п’ятдесят тисяч доларів? На самі лише тенета стільки й витратимо.
— Це точно. Людям здається, ніби грошей купа, але ж їм невтямки, що пенсія не нараховується. А ще ж всілякі витрати на лікування. І треба купувати й лагодити спорядження…
— І незаймані діви постійно зуживаються, — кивнув низенький мисливець-товстун.
— Атож, і ще… Стривай. Що ти сказав?
— Я спеціалізуюся на єдинорогах, — сором’язливо всміхнувся той.
— А, ясно. Я думав, їх майже не лишилося.
Судячи з вигляду співрозмовника, це питання завжди його мучило.
— Твоя правда. І єдинорогів теж нечасто побачиш, — сказав мисливець на них.
У Ваймза склалося враження, що це єдиний його жарт за ціле життя.
— Звісно. Скрутні часи, — гостро кинув перший мисливець.
— І чудовиська так знахабніли, що далі просто нема куди, — подав голос іще один. — Я чув, як один хлопець убив потвору. Ну, цей… В озері. І от він, красава, пришпилив його лапу над дверима…