— Слава не вмре, не поляже. Не поляже, а розкаже…
— Так. А потім знаєте що? Матінка цієї потвори прилізла скаржитися. Матінка! Наступного ж дня нарисувалася в нього вдома скаржитися. Скаржитися! Отака нам зараз шана!
— З жіночою статтю завжди найбільше проблем, — похмуро додав іще один мисливець. — Знав я одну косооку горгону — справжнє жахіття. Постійно перетворювала на камінь геть усе — навіть власний ніс.
— А потерпають щоразу наші зади, — сказав місцевий інтелектуал. — Якби мені платили долар за кожну коняку, яку я з’їв з-під себе, я б уже озолотився.
— Так. П’ятдесят тисяч доларів? Хай в дупу собі їх запхає.
— Атож.
— Так. Скупердяга.
— Ходімо вип’ємо.
— Гаразд.
Вони одностайно кивнули і рушили у «Латаний барабан» — усі, крім інтелектуала, який нишком прокрався назад до Ваймза.
— Що за собака? — запитав він.
— Що? — не зрозумів капітан.
— Питаю, що за собака?
— По-моєму, жорсткошерстий тер’єрчик, — сказав Ваймз.
Мисливець надовго поринув у роздуми.
— Та ну його, — врешті промовив він і побіг за іншими.
— Здається, у нього ще тітка у Псевдополі, — крикнув навздогін Ваймз.
Не отримавши відповіді, капітан знизав плечима і продовжив свій шлях крізь натовп до палацу Патриція…
…а всередині Патрицій мав напружену обідню розмову.
— Джентльмени! — гаркнув він. — Я справді не бачу іншого виходу!
Суспільні діячі про щось загомоніли між собою.
— За традицією, у такі моменти з’являється герой, — сказав голова Гільдії убивць. — Драконоріз. Але де він — от що мені цікаво. Чому студенти наших навчальних закладів не отримують навичок, на які є суспільний запит?
— П’ятдесят тисяч доларів — це ніби не так і заманливо, — докинув голова Гільдії злодіїв.
— Може, для вас це й не дуже заманливо, шановний добродію, але місто не може собі дозволити більшого, — безкомпромісно сказав Патрицій.
— Якщо місто не розщедриться, то, гадаю, недовго воно стоятиме, — зауважив крадій.
— А з торгівлею у нас що? — запитав представник Гільдії торговців. — Люди не споряджатимуть сюди кораблі з рідкісними легкозаймистими товарами. Хто захоче, аби вантаж перетворився на дим?
— Джентльмени! Джентльмени! — Патрицій примирливо здійняв руки. — Гадаю, — підхопив він, скориставшись із короткої паузи, — у нас тут суто магічне явище. Хотілося б послухати, що про це думає наш велемудрий друг. Гм?
Хтось штовхнув ліктем Верховного архіректора Невидної академії, який давно вже дрімав.
— Га? Що? — стрепенувся чарівник, миттю прокинувшись.
— Нам цікаво, що ви робитимете з цим своїм драконом? — голосно запитав Патрицій.
Верховний канцлер був старим, але тривалий досвід виживання у висококонкурентному чаклунському світі, серед заплутаних політичних інтриг Невидної академії означав, що він здатен миттю відбити цей закид. Якщо пропускаєш повз вуха такі невинні зауваження, то недовго тобі лишатися Верховним канцлером.
— Мій дракон? — перепитав він.
— Усі знають, що великі дракони вимерли, — різко сказав Патрицій. — Крім того, їхнє природне середовище явно не було міським. Тому мені здається, що ця істота чарів…
— Лорде Ветінарі, — перервав його Верховний канцлер. — З усією моєю повагою, дозвольте зазначити, що про вимирання драконів ходили чутки, але нові факти роблять цю теорію дещо сумнівною. Даруйте мені мою відвертість. Що ж до їхнього природного середовища, ми тут бачимо просту зміну поведінкової моделі, спричинену урбанізацією, внаслідок якої численні заміські істоти адаптувалися до більш цивілізованого способу існування — ба більше, засвоїли його. І багато з них насолоджуються новими можливостями, які їм зараз відкрилися. Наприклад, у мене в смітнику постійно риються лиси.
Чаклун аж світився від гордості: він виголосив усе це одним духом, анітрохи не залучивши мозок.
— Чи не хочете ви сказати, — повільно промовив убивця, — що в нас тут завівся перший міський дракон?
— От вам і еволюція, — радісно сказав чарівник. — Мабуть, йому добре ведеться, — додав він. — Безліч ділянок, де можна влаштувати лігвище. І їжі цілком достатньо.
Це твердження зустріла тиша.
— А що вони їдять? — врешті-решт запитав торговець.
Злодій стенув плечима.
— Здається, я пригадую оповідки про незайманих дівиць, прикутих до високих скель, — подав голос він.