— Тоді він тут з голоду здохне, — зауважив убивця. — У нас ґрунти суглинкові.
— Колись вони літали на полювання, — докинув злодій. — Не знаю, чи це допоможе…
— Хоч там як, а це, здається, все одно ваша проблема, лорде, — підсумував головний торговець.
За п’ять хвилин Патрицій уже міряв кроками Еліптичний кабінет, не тямлячи себе від люті.
— Вони з мене сміялися! Я це ясно бачив!
— А ви пропонували утворити робочу групу? — поцікавився Вонс.
— Звісно! Але цього разу не спрацювало. Знаєте, я серйозно думаю про те, щоб підвищити винагороду.
— Гадаю, це не допоможе, правителю мій. Кожен досвідчений мисливець на чудовиськ знає справжні розцінки для своєї роботи.
— Тю! Півкоролівства, — пробурмотів Патрицій.
— І рука вашої дочки.
— Наскільки я розумію, тітоньку віддати не можна? — з надією запитав Патрицій.
— За традицією, потрібна дочка, правителю.
Патрицій похмуро кивнув.
— Може, підкупимо його? — сказав він. — Дракони розумні?
— Гадаю, легенди називають їх радше хитрими. Наскільки я знаю, їм до вподоби золото.
— Правда? І куди вони його вкладають?
— У свою постіль, правителю.
— Під матрац чи як?
— Ні-ні, лорде. Вони сплять на золоті.
Патрицій обміркував цей факт.
— А хіба їм не жорстко?
— Мабуть, так, сер. По-моєму, ніхто в них ніколи не запитував.
— Гм. А вони вміють говорити?
— Здається, вони в цьому справжні майстри, правителю.
— Он як. Цікаво.
Патрицій міркував так: «Якщо він здатен говорити, з ним можна домовитися. Якщо з ним можна домовитися, я його схоплю за… За хвіст, луску чи що він там має».
— А ще кажуть, ніби вони срібноголосі, — додав Вонс.
Патрицій прихилився до спинки крісла.
— Лише «срібно…»?
У галереї залунали якісь приглушені голоси, а потім до кабінету провели Ваймза.
— О, капітане. Які новини?
— Перепрошую, правителю мій. Про що це ви? — запитав Ваймз.
Із плаща в нього скрапувала вода.
— Про арешт цього дракона, — твердо нагадав Патрицій.
— Болотяного птаха?
— Ви чудово розумієте, що я маю на увазі, — різко сказав Патрицій.
— Ми над цим працюємо, — автоматично промовив Ваймз.
— Вам треба лише знайти його лігвище, — фиркнув Патрицій. — Щойно знайдете лігвище — знайдете і дракона. Це очевидно. Здається, його шукає півміста.
— Якщо це лігвище взагалі існує, — уточнив Ваймз.
— Чому ви це кажете? — різко скинувся Вонс.
— Ми розглядаємо всі можливості, — завчено пробубонів Ваймз.
— А куди він ховається, якщо не в лігво? — запитав Патрицій.
— Розслідування триває.
— То хай триває інтенсивніше. І знайдіть лігвище, — кисло додав Патрицій.
— Так, сер. Дозволите йти, сер?
— Будь ласка. І сьогодні до вечора я чекаю результатів, ясно?
«Чого я сам не подумав про його лігвище?» — розмірковував капітан, коли вийшов під денне світло на площу, де юрмився натовп. Усе це здавалося несправжнім — от у чім річ. Якщо дракон несправжній, його поведінка взагалі не вкладається в жодні рамки. Як він міг вийти з провулка, в який не заходив?
Коли викреслюєш усе неможливе, то залишок — хоч би яким неймовірним він здавався — має бути правдою. Проблема, звісно, полягала в тому, щоб розібратися, що саме тут неможливо. Ще та задача.
І той дивний нічний випадок з орангутаном…
Вдень у Бібліотеці вирувало життя. Ваймз обережно пробирався крізь натовп. Правду кажучи, він міг піти куди завгодно у місті, але в Академії завжди стверджували, що тут діють чудодійні закони, а Ваймзу здавалося, що нерозумно наживати собі ворогів, зустріч із якими може суттєво позначитися на температурі тіла, не кажучи вже про його форму.
Бібліотекар, який сидів, згорбившись, за своїм столом, вичікувально поглянув на нього.
— Ще не знайшли. Пробач, — сказав капітан. — Розслідування триває. Але ти можеш мені трохи допомогти.
— Уук?
— Це ж магічна бібліотека, правда? Ну, тобто ці книжки, так би мовити, розумні? От я й подумав: якби я прийшов сюди вночі, вони б неодмінно здійняли рейвах — адже вони не знають мене. Але якби знали, то, мабуть, повелися б спокійно. Отже, книгу мав узяти хтось із чаклунів, чи не так? Або принаймні хтось із працівників Академії.
Бібліотекар позирнув направо і наліво, а тоді схопив капітана за руку і потягнув у тихий куточок за книжковими полицями. Лише там він кивнув.
— Це був хтось, кого вони знали?