— Я знав, що там щось не те, — повеселішав Ваймз. — Та й полум’я. Носити в собі таке — це страшне. Як болотяні дракончики виживають?
— А, це звичайні хімічні процеси, — махнула рукою леді Ремкін. — Дракончики просто видобувають пальне з усього, що їдять, а потім, опинившись у носових пазухах, воно загоряється. А всередині себе вони полум’я не носять — якщо не трапляється відбій.
— І що тоді?
— Доводиться відшкрібати від землі рештки дракона, — весело сказала леді Ремкін. — Боюся, дракони не дуже пристосовані до життя.
Ваймз уважно слухав.
— Дракони взагалі б не вижили, але на щастя, в глушині їхніх боліт майже не водилося хижаків. Та й яка з дракона здобич? Якщо забрати шкуру і величезні літальні м’язи, решта, напевно, смакує, як занедбаний хімзавод. Не дивина, що дракони постійно хворіють. Нескінченні проблеми з кишківником необхідні для утворення пального. Майже всі відділи мозку зайняті контролем неймовірно складного процесу травлення, під час якого пальне видобувається навіть із найменш придатних для цього інгредієнтів. Для особливо проблематичних випадків їм навіть до снаги миттю змінювати розташування внутрішніх органів. У хімічному сенсі слова дракони весь час балансують на лезі ножа. Варто один раз невчасно гикнути — і лишається хіба що згадка в підручнику.
Коли йдеться про вибір місця для лігвища, самиці відзначаються здоровим глуздом і материнським інстинктом цеглини.
Ваймз не розумів, чому люди колись взагалі боялися драконів. Якщо він гніздився у сусідній печері, варто було просто почекати, поки він вибухне, спалить сам себе або здохне від важкого розладу травлення.
— Ви дуже ретельно їх вивчили…
— Хтось мав це зробити.
— А як щодо великих?
— Ой, там таке! Знаєте, вони дуже загадкові, — і обличчя леді Ремкін раптом стало напрочуд серйозним.
— Так, ви казали.
— Знаєте, вони перетворилися на легенду. Схоже, один із видів драконів почав рости й рости, а потім… просто зник.
— Тобто вони вимерли?
— Ні… Час від часу вони звідкись прилітали, сповнені сил та енергії. А тоді їх раптом перестали бачити, — вона тріумфально позирнула на Ваймза. — Гадаю, вони знайшли місце, де справді можуть бути.
— Ким бути?
— Собою. Там вони можуть повністю розкрити свій потенціал. Інший вимір чи щось подібне. Там, де сила тяжіння менша абощо.
— Я про це подумав, коли його побачив, — сказав Ваймз. — Не можна отак літати в такій лусці.
Вони перезирнулися.
— Ми повинні знайти його лігвище, — промовила леді Ремкін.
— Щоб якась летюча ящірка шугала над моїм містом і палила його? Не бувати цьому! — відгукнувся Ваймз.
— Ви лишень подумайте, як це збагатить науку про драконів.
— Якщо вже хтось колись підпалить це місто, то це буду я.
— Чудова нагода. Стільки питань…
— Оце ви слушно сказали, — Ваймз пригадав один із висловів Моркви. — Це може допомогти у нашому розслідуванні.
— Але візьмемося до цього вранці, — твердо підсумувала леді Ремкін.
Із Ваймзового обличчя зникла гірка рішучість.
— Я спатиму внизу, на кухні, — весело сказала леді Ремкін. — Завжди ставлю там розкладайку, щоб дивитися за яйцями: деяким самицям треба допомагати, коли сезон. Мною не переймайтеся.
— Ви дуже люб’язні, — пробурмотів Ваймз.
— Я вирядила Ноббі у місто, щоб допоміг іншим впорядкувати штаб для вас, — повідомила леді Ремкін.
Ваймз геть забув про штаб Сторожі.
— Гадаю, будівля дуже постраждала, — припустив він.
— Від неї геть нічого не лишилося, крім купки розплавленого каміння, тож я розмістила вас у Псевдополь-Ярді.
— Перепрошую?
— Ой, тато мав нерухомість по всьому місті, а мені від неї жодної користі, якщо чесно. От я й сказала агентові, щоб віддав сержанту Колону ключі від старого будинку у Псевдополь-Ярді. Там варто провітрити.
— Але той район… Ну, там навіть вулиці вимощені бруківкою. Я до того, що лорд Ветінарі не…
— Цим не журіться, — сказала вона, дружньо поплескавши його по плечі. — А зараз вам справді час спати.
Ваймз ліг, а в голові закрутився вир думок. Псевдополь-Ярд розкинувся на анкському березі річки, де оренда коштувала чимало.
Опинившись удень на одній із тамтешніх вулиць, Ноббі чи сержант Колон, мабуть, справили б таке саме враження, як відкриття чумного лазарету.