Його бентежила аж ніяк не самотність на вершинах влади. Бентежила вірогідність, що на вершинах влади його підсмажать заживо.
Крім того, Колон майже не сумнівався: якщо найближчим часом не зметикувати щось про дракона, Патрицій дуже засмутиться. А коли Патрицій засмучувався, то ставав дуже демократичним. Він знаходив вигадливі і болісні способи поширити цей смуток якомога далі. Сержант подумав, що відповідальність — страшна річ. Так само, як і жорстокі тортури. І наскільки він розумів, ці два поняття стрімко зближувалися.
Тому Колон відчув неймовірне полегшення, коли біля Ярду зупинилася каретка — дуже стара і пошарпана. Дверцята прикрашав вицвілий герб, а задню стінку — набагато свіжіший напис «Треба іржати, якщо любиш драконів».
З карети, скривившись, вийшов капітан Ваймз, а за ним — жінка, відома сержантові як Безумна Сибіл Ремкін. І нарешті за нею на повідці слухняно вистрибнув маленький…
Сержант Колон був надто знервований, щоб зауважити справжні розміри.
— Бодай би я скис! Вони отак просто вийшли і піймали його!
Ноббі, що сидів у куточку, підняв голову від дошки: до нього ніяк не доходило, що в інтелектуальній грі, яка передбачає блеф, майже немає шансів, коли супротивник невпинно всміхається.
Бібліотекар скористався з цієї нагоди і прихопив собі дві карти з-під низу колоди.
— Що ти верзеш? Це просто болотяний дракончик, — пояснив Ноббі. — А вона нічогенька, ця леді Сибіл. Справжня леді.
Двоє його товаришів озирнулися і витріщилися на нього. Невже це справді сказав Ноббі?
— Та годі вже вам! Чого б мені не розчовпати, хто леді, а хто ні? Вона мене чаєм пригостила — в порцеляновій чашечці, а стінки тоненькі, мов папір. І срібну ложечку дала, — промовив капрал тоном людини, яка зазирнула за верхівку соціальної піраміди. — До речі, я цю ложечку повернув, тож не треба на мене так зиркати!
— А що ти насправді робиш у свої вільні вечори? — запитав Колон.
— Тобі що до того? — огризнувся Ноббі.
— Невже ти дійсно повернув ложечку? — не повірив Морква.
— Трясця! — спалахнув Ноббі. — Так!
— Увага, хлопці, — сказав сержант, знаючи, що найгірше минуло.
До кімнати увійшли двоє. Ваймз позирнув на своїх людей звичним поглядом, сповненим фаталістичної зневіри.
— Мої підлеглі, — пробурмотів він.
— Гарно, — похвалила леді Ремкін. — Старий добрий загін простих рядових, еге ж?
— Що простих, то так, — сказав Ваймз.
Леді Ремкін підбадьорливо всміхнулася. Це спричинило дивні пертурбації. Сержант Колон, доклавши якогось надзусилля, зміг випнути груди більше, ніж черево. Морква став прямо, подолавши хронічну згорбленість. Ноббі аж трусився, відтворюючи солдатську виправку: випнув великі пальці рук, а вузенькі пташині груди роздув так, що ноги от‑от могли відірватися від землі.
— Я завжди думаю про те, що всім нам стає безпечніше спати в моєму ліжку, коли ми знаємо, що ці мужні люди захищають нас, — промовила леді Ремкін, статечно походжаючи вздовж шеренги, мов навантажений скарбами галеон під легесеньким бризом. — А це хто?
Орангутанові важко стояти за командою «Струнко!». Його тіло може відтворити загальну ідею тієї постави, але шкіра цьому опирається. Однак Бібліотекар дуже старався. Він стояв у кінці шеренги таким собі шанобливим мішечком із кістками, та ще й салютував хитромудро вивернутою чотирифутовою рукою.
— Агент під прикриттям, — не розгубився Ноббі. — Людиноподібний розділ спеціального призначення.
— Чудова ініціатива. Так, справді чудова, — похвалила леді Ремкін. — І відколи це ви стали орангутаном, служако?
— Уук.
— Дуже переконливо, — вона озирнулася на Ваймза, який просто не міг повірити власним очам. — Гарна робота, — сказала вона. — Прекрасний загін людей…
— Уук.
— І людиноподібних, — додала леді Ремкін, навіть не спіткнувшись.
На мить загону здалося, що він щойно повернувся із вилазки, в якій героїчно підкорив якусь віддалену провінцію. Усі почувалися напрочуд бадьорими — саме так леді Ремкін, поза сумнівом, охарактеризувала б їхній стан, який на багато градусів відрізнявся від звичного для них. Навіть Бібліотекар у своєму піднесенні на цей раз пробачив фамільярність.
Усі озирнулися на дзюрчання і сильний запах якоїсь хімії.
Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий невинно і водночас присоромлено схилився над плямою на килимі. Втім, вона була схожа радше на дірку в підлозі. Над обсмаленими краями курився димок.