— Приїхав у місто якийсь хлопець і пообіцяв убити дракона, — пояснив Від-Душі-Відриваю. — Каже, що має чарівний меч.
— А чарівну шкуру він має?
— Капітане, де ваша любов до романтики? — поцікавився Нудль, беручи з крихітної пательні на своїй таці розжарену виделку і обережно торкаючись нею заду огрядної жінки, що стояла попереду. — Мадам, прошу посунутися. Комерція — рушійна сила нашого міста. Дуже вам дякую. Звісно, — продовжив він, — якщо вже робити все по правді, то треба прикути до скелі діву. Але тітонька відмовилася. Бувають такі проблемні люди — не шанують традицій. А хлопець каже, що він законний нас-чадок трону.
Ваймз похитав головою. Світ явно збожеволів.
— Щось я не второпаю, — сказав він.
— Нас-чадок, — терпляче пояснив Відривач. — Ну, нас-чадок трону.
— Якого ще трону?
— Анкського.
— Анкського трону?
— Ну, там, знаєте, королі і таке інше, — Відривач замислився. — Забув ім’я цього хлопця, трясця б його. Я у цілодобовій гуртовій гончарні Троля-Вогнеця замовив три партії сувенірних кухлів з нагоди коронації. Марудна буде потім справа — на кожній вишкрябувати ім’я. Відкласти вам один-два, капітане? Для вас — дев’яносто пенсів, і це я від душі відриваю.
Припинивши опір, Ваймз знову поринув у натовп, орієнтуючись на Моркву, наче на маяк. Констебль височів над юрбою, а решта загону тягнулася за ним.
— Божевільня якась, — крикнув Ваймз. — Що там, Моркво?
— Посеред майдану хлопець на коні, — відповів той. — Тримає в руках меч, аж вилискує, але нічим, крім того, здається, зараз не зайнятий.
Ваймз пробився під захист леді Ремкін.
— Королі, — видихнув він. — Анкські. І трони. Є такі?
— Перепрошую? Ну, так. Колись були, — сказала та. — Кілька сотень років тому. А що?
— Якесь хлоп’я називає себе нащадком трону!
— Саме так, — підтвердив Відривач, який невідступно йшов за Ваймзом, сподіваючись дотиснути потенційного клієнта. — Виголосив цілу промову про те, як вб’є дракона, скине узурпаторів і виправить усі кривди. Народ зрадів. Гарячі ковбаски, дві на долар, зі справжньої свинюки. Чом би не пригостити леді?
— Тобто зі свинини, сер? — насторожено перепитав Морква, озираючи лискучі довгасті утворення.
— Яка різниця, як називати? Усе гаразд, — поспішив запевнити Відривач. — Ось вам якісний свинячий продукт. Зі справжньої свинюки.
— У цьому місті народ радіє будь-якій промові, і це геть нічого не означає! — похмуро кинув Ваймз.
— Беріть свинячі ковбаски, п’ять на два долари! — гукнув Відривач. Він завжди дбав про те, аби спілкування не ставало на заваді комерції. — Може, монархія посприяє бізнесу. Свинячі ковбаски! Свинячі ковбаски! Запечені в тісті. І виправити всі кривди, як на мене, теж доволі слушна думка. З цибулею!
— Чи міг би я спокусити вас гарячою ковбаскою, мадам? — запитав Ноббі.
Леді Ремкін поглянула на лоток, що висів на шиї у Відривача. Допомогли тисячоліття бездоганного виховання, що передавалося з покоління у покоління, тож її голос майже не виказав жаху.
— О, вони такі апетитні з вигляду. Чудові наїдки.
— Зроблені ченцями на якійсь містичній горі? — запитав Морква.
Відривач дивно зиркнув на нього.
— Ні, свинями, — терпляче пояснив він.
— Які ще кривди? — нетерпляче втрутився Ваймз. — Ну ж бо, скажи мені, які там кривди він хоче виправити.
— Нууу… У нас тут, наприклад, податки, — сказав Відривач. — Ось вам перша кривда, — йому вистачило совісті вдати, ніби трохи соромиться. У його світі податки були нещастям, яке траплялося лише з іншими.
— Саме так, — сказала стара жінка поряд. — А ще в моєму домі труба тече так, що страшне, а домовласник нічого не хоче робити. Це теж кривда.
— І коли волосся передчасно випадає, — докинув чоловік, що стояв попереду неї. — Теж кривда.
У Ваймза щелепа відпала.
— Так. Королі можуть від цього зцілювати, — впевнено сказав іще один монархіст.
— До слова, — згадав Нудль-Відривач, порпаючись у своєму наплічнику. — У мене тут лишилася пляшечка чудодійної мазі, — він обпік Моркву поглядом. — Виготовили якісь древні ченці, які живуть на горі…
— А ще, знаєте, вони не огризаються, — правив далі монархіст. — Саме з цього й видно королівську кров. Вони на це геть не здатні. Це вам правила гарного тону.
— Дивина та й годі! — промовила жінка із сантехнічними проблемами.
— А ще ж гроші, — продовжував монархіст, купаючись у променях уваги. — Вони грошей з собою не носять. Саме так завжди можна впізнати короля.