Роззирнувшись навколо, він помітив одну з ковбасок, що продавав Нудль. Якийсь голодний гуляка жбурнув її сюди, зрозумівши, що ніколи не зголодніє аж так. Ваймз підібрав її, кинув вгору і гукнув:
— Дивися!
Зважаючи на її траєкторію, він був впевнений, що ковбаска впаде на бруківку. Її не повинно було затягнути прямісінько в якийсь тунель у небі. А ще тунель не мав би дивитися на нього.
З порожнечі вирвалася сліпуча пурпурова блискавка і вдарила в будинки з найближчого краю площі. Вона пробігла кілька ярдів по стінах і зникла так швидко, що можна було подумати, ніби її взагалі не було.
Потім вона спалахнула знову і цього разу влучила у дальню стіну. Світло вдарило у каміння і розсіялося павутинням щупалець, немовби шукаючи чогось.
Третя спроба: схожа на актинію вертикальна колона, що здійнялася у повітря футів на п’ятдесят-шістдесят. Твердо ставши, вона почала повільно крутитися.
Ваймз відчув, що має якось прокоментувати ситуацію:
— Арргх.
Обертаючись, колона випускала тонкі зиґзаґи світла, що тремтливо лягали на дахи, іноді опускаючись, а іноді відскакуючи, щоб знову повернутися. Вона чогось шукала.
Несамовито дряпаючись, Еррол миттю видерся Ваймзові на спину і міцно вчепився у плече. Пекучий біль нагадав, що треба негайно щось робити.
Знову закричати? Капітан спробував видобути із себе ще одне «Арргх». Ні, мабуть, ні.
У повітрі розлився запах плавленої бляшанки.
Карета леді Ремкін увірвалася на площу — звук лунав такий, наче крутилася рулетка, — а потім загуркотіла бруківкою прямісінько до Ваймза і зупинилася перед ним. Її перед тим ще смикнули, щоб розвернути, і якби коні не підкорилися, то переламали б собі ноги. Несамовите видиво у грубому шкіряному фартуху, рукавицях і тіарі, замотане у тридцять ярдів перемоклого рожевого тюлю, нахилилося до нього й закричало:
— Залазь, ідіоте нещасний!
Рукавиця вчепилася у Ваймзове плече і втягнула безпорадне тіло всередину.
— Годі волати! — наказав привид, вклавши у ці два слова безмір накопичуваної поколіннями природної влади.
Ще один вигук — і коні, що досі стояли заклякнувши, рвонули в галоп.
Карета застрибала по бруківці. Допитливе щупальце миготливого світла торкнулося поводів, але миттю втратило інтерес.
— Мабуть, ви й гадки не маєте, що тут коїться? — прокричав Ваймз, перекриваючи потріскування вогню.
— Анінайменшої!
Світляні лінії павутиною розповзалися містом. На відстані вони поступово блякли. Ваймз уявив собі, як вони пролізають крізь вікна і під дверима.
— Воно ніби щось шукає! — крикнув він.
— Добре було б забратися звідси, поки воно це не знайшло. Згодні?
Язик вогню вдарив у темну Вежу мистецтв, сліпо ковзнув її зарослими плющем стінами і зник під куполом Бібліотеки Невидної академії.
Інші промені блимнули й згасли.
Леді Сибіл Ремкін зупинила карету на дальньому краю площі.
— Навіщо йому Бібліотека? — насупилася вона.
— Може, щоб підчитати щось?
— Не кажіть дурниць, — відмахнулася леді Ремкін. — Там нічого немає, крім купи книжок. Що заманулося б читати блискавці?
— Щось дуже коротке?
— Я впевнена, що ви аж ніяк не повною мірою задіяли свій інтелект.
Світляна смуга, вибухнувши, перетворилася на сліпучу арку в декілька футів завширшки і повисла між куполом Бібліотеки та центром площі.
А потім чомусь перекинулася на вогненну сферу, що стрімко розпросторювалася усією площею, аж раптом зникла, лишивши по собі ніч, заповнену мерехтінням пурпурових тіней.
І площу, заповнену драконом.
Хто б міг подумати? Стільки влади, і так близько. Дракон відчував, як його заливає магією, як він із кожною миттю відновлюється всупереч усім нудним законам фізики. Це були вже не дрібки, які перепадали йому раніше. Тепер усе по-справжньому, і не покладено меж для того, що він може зробити, отримавши таку потугу.
Але спершу треба декого вшанувати…
Втягуючи носом світанкове повітря, дракон винюхував, чи ніде не смердить чиєюсь свідомістю.
Шляхетні дракони не мають друзів. У їхньому світогляді найближчий відповідник для поняття друга — ворог, якого досі не вбито.
Повітря застигло, і запала тиша. Здавалося, ще трохи — і стане чутно, як повільно осідає пилюка. Спираючись на всі чотири, Бібліотекар кружляв і кружляв між нескінченних книжкових полиць. Над головою, як завжди, висіло непорушне склепіння Бібліотеки.