Йому здавалося цілком логічним, що коли існують ряди зримих полиць, то мають бути ще й інші ряди між самими книжками, утворені квантовими брижами під вагою слів.
З протилежного боку деяких стелажів явно лунали дивні звуки, і Бібліотекар знав, що обережно витягнувши одну-дві книжки, міг би зазирнути в інші бібліотеки під іншими небесами.
Книжки викривляли час і простір. Причина, з якої власники згадуваних вище безладних і вбогих букіністичних крамничок часто здаються трохи не від світу цього, полягає в тому, що насправді вони часто саме такі: випадково прибилися до цього світу, бо не там повернули у власній крамниці десь у тих вимірах, де діловий етикет цілком дозволяє постійно носити домашні капці і відчиняти крамницю лише тоді, коли є настрій. Входячи у Б-простір, ви дуже ризикуєте.
Проте найзаслуженіших бібліотекарів, які відчайдушною звитягою у царині бібліотекарства довели, що вони того достойні, приймають у таємне товариство і навчають суворого мистецтва виживання по той бік Відомих-Нам-Полиць. Усі ці мистецтва Бібліотекар чудово опанував, однак за те, що він зараз намагався зробити, його могли викинути не лише з Товариства, але, може, і з самого життя.
Бібліотеки — хоч би де вони не стояли — поєднані у Б-просторі. Усі бібліотеки. Скрізь. І Бібліотекар, визначаючи свій шлях за книгознаками, вирізьбленими на стелажах його попередниками, ідучи на запах і навіть на шепіт ностальгії, схожий на пісню сирен, прямував до однієї з них — дуже особливої.
Його втішало лише одне: якщо він помилився, то ніколи цього не дізнається.
На землі дракон чомусь почувався незатишно. У повітрі він був у своїй стихії — рухався плавно і красиво, навіть коли намагався спалити тебе вщент. А на землі — просто величезний гад.
На тлі сірого світанкового неба повільно здійнялася і повернулася гігантська голова.
Леді Ремкін із Ваймзом сторожко визирнули з-за стічного жолоба. Ваймз рукою стискав Ерролову пащу. Дракончик скиглив, наче копнуте ногою цуценя, і виривався.
— Який чудовий екземпляр, — пошепки (як їй здавалося) сказала леді Ремкін.
— Чому ви постійно це повторюєте?
Перевалюючись площею, дракон черкнув кігтями по бруківці.
— Я знав, що його не вбили! — прогарчав Ваймз. — Усе відбулося надто чисто. Ніде жодного шматочка дракона. Готовий присягнутися, що його запроторили кудись за допомогою магії. Погляньте на нього. Це ж просто неможливо! Йому потрібна магія, щоб підтримувати життя!
— Що ви хочете цим сказати? — запитала леді Ремкін, не відводячи погляду від закованих у броню боків.
Що він хотів цим сказати? А й справді — що? Ваймз швиденько розкинув мізками.
— Я хочу сказати, що це просто фізично неможливо, от. Воно таке важке, що нізащо не змогло б літати чи дихати вогнем. Я це вже казав.
— Але цей дракон здається цілком реальним. Я до того, що магічні істоти якісь ніби напівпрозорі.
— Атож, він реальний. Такий реальний, що далі нема куди, — гірко промовив капітан. — Але, можливо, йому потрібна магія, як нам… як нам… сонячне світло? Чи їжа.
— Гадаєте, він чарофаг?
— Я вважаю, що він харчується магією, от і все, — сказав Ваймз, який не мав класичної освіти. — Усі ці болотяні дракончики постійно на межі вимирання, а уявіть, що колись у доісторичні часи хтось із них раптом навчився використовувати магію.
— Колись у світі було повно природної магії, — замислилася леді Ремкін.
— От бачите! Врешті-решт усім живим істотам потрібне повітря і море. Якщо навколо є природний ресурс, його обов’язково хтось використає, правда? І тоді зникають проблеми із поганим травленням, надмірною вагою, розмахом крил і тому подібним, адже про все це має подбати магія. Ось так!
«Але магії знадобиться дуже багато», — подумав він. Йому б не вдалося точно й впевнено сказати, який обсяг магії здатний так змінити світ, аби вкритий сталевою лускою багатотонний велетень шугав у небі, мов ластівка. Аж ніяк не менше, аніж цілий безмір.
Всі ці крадіжки… Хтось годував дракона.
Капітан озирнувся на Бібліотеку Невидної академії — величезне нагромадження магічних книжок і найпотужніший осередок чистої сили чарів у Дискосвіті.
А зараз дракон навчився самостійно добувати собі їжу.
Ваймзу стало болісно-очевидно, що леді Ремкін поворухнулася, а наступної миті він уже із жахом дивився, як вона крокує до дракона, випнувши величезне, мов ковадло, підборіддя.
— Трясця! Що ви робите?! — гучно прошепотів він.