Наступний удар втрапив точнісінько в Еррола.
Він пролетів у Ваймза над головою по прямій висхідній траєкторії і врізався у дах.
— Піймайте його! — крикнула леді Ремкін. — Піймайте негайно! Справа життя й смерті!
Здивовано глянувши на неї, Ваймз кинувся вперед і підняв Еррола, коли дракончикове грушоподібне тіло перевалилося через край даху і впало вниз. Воно виявилося на диво важким.
— Слава небесам, — сказала леді Ремкін, важко спинаючись на ноги. — Вони так легко вибухають… Це могло дуже погано закінчитися.
І тут вони згадали іншого дракона. Цей був не з тих, що вибухають, а з тих, що полюють на людей. Вони повільно розвернулися.
Нависаючи над ними, чудовисько фиркнуло і відвело погляд, немовби ці двоє не становили для нього жодної цікавості. Воно важко піднялося у повітря і одним лінивим помахом крил розвернулося й повільно відлетіло геть від площі, вгору, поринаючи в туман, що клубочився над містом.
Ваймз більше переймався зараз маленьким дракончиком, якого тримав на руках. У животі у нього загрозливо буркотіло. Тепер капітан шкодував, що не приділив більше уваги книжці з анатомії драконів. Можливо, бурчання в животі означає, що дракон от‑от вибухне? Чи треба чекати, поки воно припиниться?
— Ми повинні його наздогнати! — сказала леді Ремкін. — Де карета?
Ваймз махнув рукою приблизно в тому напрямку, куди — як він міг пригадати — рвонули перелякані коні.
Еррол чхнув, випустивши хмарку теплого газу, що смерділа гірше, аніж зогнилі в льоху наїдки. Кволо дриґнувши лапкою в повітрі, він лизнув обличчя Ваймза язиком, що нагадував розжарену тертушку, вирвався з рук і пошкандибав геть.
— Куди це він? — пророкотіла леді Ремкін, яка вийшла з імли, тягнучи за собою коней.
Вони впиралися як могли, з-під копит, що кресали по бруківці, вилітали іскри, але будь-який спротив був марним.
— Він досі намагається викликати його на двобій! — сказав Ваймз. — А схоже було, що відступиться, правда ж?
— Вони б’ються, мов скажені, — пояснила леді Ремкін, коли він заліз у карету. — Бачте, кожному треба, щоб супротивник вибухнув.
— А я думав, у Природі переможена тварина просто падає на спину, демонструючи покору, та й край, — сказав Ваймз, коли карета заторохтіла бруківкою за болотяним дракончиком, що вже розчинявся в тумані.
— У драконів не так, — сказала леді Ремкін. — Коли якийсь недоумок підставляє тобі черево, треба його випатрати, от і все. Такий у них підхід — майже як у людей, правда ж?
Над Анк-Морпорком щільно нависли хмари. А над ними сяяло сонце Дискосвіту, золоте і неквапне.
Дракон виблискував у світанковому світлі, пересуваючись у повітрі, виконуючи неймовірні викрутаси і повороти просто для задоволення. А тоді він згадав про справу на цей день.
А вони дуже самовпевнені, щоб його викликати…
Під ним — на вулиці Дрібних божеств — від краю до краю блукала шеренга людей. Попри густий туман, ставало все велелюдніше.
— Як ви називаєте предмети, схожі на тонкі сходинки? — спитав сержант Колон.
— Драбинами, — сказав Морква.
— Багатенько їх, — сказав Ноббі. Підійшов до найближчої і копнув.
— Ой, — чоловік пробирався кудись, наполовину похований оберемком прапорів.
— Що відбувається? — спитав Ноббі.
Прапороносець зміряв його поглядом і запитав:
— Хто хоче знати, мартопляси?
— Ми. Перепрошуємо, — сказав Морква, виринаючи з туману, наче айсберг. Чоловік скорчив кислу міну.
— Ну, це ж коронація, хіба ні, — відповів той. — Треба підготувати вулиці до коронації. Підняти прапори. Повикидати старі стяги, хіба ні?
Ноббі глипнув на мокру тканину.
— Не аж такі старі на вигляд, як на мене, — сказав він. — Радше нові.
— А що це за товсті вигнуті фігури на тому щиті?
— Це королівські гіпопотами Анка, — гордо мовив чоловік. — Нагадування про нашу славну спадщину.
— І як довго ми маємо цю славну спадщину? — запитав Ноббі.
— Відучора, звісно.
— Хіба можна отримати таку спадщину за один день? — сказав Морква. — Для цього ж потрібен час.
— Якщо у нас її ще немає, — озвався сержант Колон. — Присягаюся, скоро матимемо спадщину. Моя дружина залишила для мене про це повідомлення. За всі ці роки вона стала монархісткою, — він люто копнув тротуар. — Ха! — сказав він. — Чоловік рве жили тридцять років, щоб покласти на стіл шмат м’яса, а вона все торочить про якогось хлопчака, що стане королем за п’ятихвилинну роботу. Знаєте, що я отримав до чаю вчора ввечері? Сендвічі з яловичиною. А з них накрапало!