— Я просто змушу його показатися, — сказав він. — Тут повернемо ліворуч.
— Хтось знає, де ми? — спитала леді Ремкін.
— Десь у діловому районі, — коротко відповів Ваймз. Еррол почав рухатися повільніше. Поглянув угору і заскиглив.
— Він не може побачити ту чортову тварюку в цьому тумані, — сказав Ваймз. — Не дивно, що…
Наче на підтвердження, туман засяяв. Просто перед ними він розквітнув, наче хризантема, і видав звук «вуумф».
— О, ні, — простогнав Ваймз. — Тільки не знову!
— Чи все гаразд із Чашами Цілісності і чи істинно вони наповнені? — мовив брат Дозорець.
— Так, наповнені по вінця.
— Води Світу, чи зреклися?
— Так, зреклися повністю.
— Чи скуті численними ланцюгами Демони Нескінченності?
— Чорт, — сказав брат Тинькар. — От завжди є щось.
Брат Дозорець погодився.
— Лише одного разу ми спромоглися виконати стародавні і вічні ритуали правильно і все було чудово, правда? Вам варто це залагодити.
— Чи не можна пошвидше, брате Дозорцю, а що як я просто зроблю це двічі наступного разу? — сказав брат Тинькар.
Брат Дозорець невдоволено погодився. Здавалося, ця думка слушна.
— Гаразд, — сказав він. — А зараз повертайся з усіма. І ви маєте називати мене Виконувач обов’язків Верховного гросмейстера, зрозуміло?
Просвітлені брати оцінили його звернення без належної шани.
— Нам ніхто не казав, що ти будеш виконувати обов’язки Верховного гросмейстера, — промимрив брат Придверник.
— Ну, ви всі знаєте, що я, чорт забирай, добре виконую свою роботу, тому Верховний гросмейстер і попросив мене відкрити Ложу, бо він затримується через усю цю коронацію, — зверхньо сказав брат Дозорець. — Якщо це не робить мене Виконувачем обов’язків Верховного гросмейстера, то що ж тоді робить?
— Не розумію, — промимрив брат Придверник. — Ти не можеш отримати такий високий титул отак. Тебе можна було б назвати… Розпорядником Ритуалів.
— Таак, — сказав брат Тинькар. — Не розумію, чого це ти дереш носа. Тебе ж навіть не навчали монахи тим усім древнім та загадковим таємницям чи чомусь такому.
— Ми тут зависаємо годинами, — сказав брат Придверник. — Це неправильно. Гадаю, ми заслуговуємо на нагороду…
Брат Дозорець усвідомив, що втрачає контроль. І спробував застосувати дипломатію.
— Я певен, що Верховний гросмейстер скоро прибуде, — сказав він. — Давайте не будемо псувати все просто зараз? Хлопці? Організувати цю битву з драконом, усе зробити правильно, це ж було щось, чи не так? Ми через усе це пройшли, правда ж? Варто почекати ще трішечки, гаразд?
Коло з фігур у каптурах і мантіях зсунулося, демонструючи невдоволену згоду.
— Гаразд.
— Досить справедливо.
— БЕЗПЕРЕЧНО.
— Егеж.
— Ну якщо так, то так.
У свідомості брата Дозорця ятрився сумнів, що щось пішло не так, але він не міг зрозуміти що.
— Гм-м, — сказав він. — Брати?
Ті неохоче посунулися. Щось у кімнаті зависло в повітрі. Сама атмосфера.
— Брати, — повторив брат Дозорець, намагаючись утвердитися. — Ми усі тут, чи не так?
Почувся тривожний хор згоди.
— Звісно, ми тут.
— У чому справа?
— Так!
— ТАК.
— Так.
І знову було це відчуття неправильності речей, якого ти не можеш торкнутися пальцем, бо твій палець надто наляканий. Та тривожні думки брата Дозорця перервалися скреготом на даху. Декілька шматків штукатурки впали в коло.
— Брати? — нервово повторив брат Дозорець.
То був один із тих звуків тиші, довгий, дзвінкий звук тиші максимальної концентрації і, цілком можливо, звук затриманого повітря в легенях завбільшки зі скирти сіна. Корабель мужності брата Дозорця тонув, його покинули останні щури самовпевненості.
— Брате Придвернику, чи не міг би ти відкрити засувку до жаского порталу… — сказав він тремтячим голосом.
І тут засяяло світло.
Не було болю. Не було часу.
Смерть відкидає багато речей, особливо, якщо прибуває в момент, коли температура настільки висока, що може випаруватися залізо; серед тих речей є й ваші ілюзії. Безсмертні останки брата Дозорця спостерігали, як дракон летить геть у туман, відтак поглянули вниз на калюжу розплавленого металу, каменю і різних мікроелементів, що залишилася від секретного штабу. І його мешканців, як він усвідомив із безпристрасністю, що є частиною буття мертвим. Отак проживаєш життя і завершуєш його як мазок, що крутиться собі, наче вершки у чашці кави. Якими б не були ігри богів, грають вони у достобіса загадковий спосіб.