— Ммм? — сказав Ваймз, прокинувшись.
— Я приніс вам чудове горнятко чаю, капітане, — сказав сержант Колон. — І фіглянок.
Ваймз дивився з нерозумінням.
— Ви спали, — охоче пояснив сержант Колон. — Вас просто вирубило, і Морква приніс вас сюди.
Ваймз роззирнувся, тепер впізнаючи, що він у Ярді, і сказав:
— Ох.
— Ми з Ноббі дещо розслідували, — сказав Колон. — Отой будинок, що розплавився, знаєте? Так-от, там ніхто не живе. Це кімнати, які здають в оренду. Отож ми дізналися, хто їх орендував. Там є сторож, який щоночі виносить стільці і замикає приміщення. Він не знає, як все сталося. Ну ви знаєте, які ті сторожі.
Ноббі відступив трохи назад, чекаючи на овації.
— Чудова робота, — чемно сказав Ваймз, мачаючи фіглянок у чай.
— Його використовували три товариства, — сказав Колон і дістав свій записник. — Анк-Морпоркське товариство шанувальників мистецтва, гм‑гм, Морпоркський клуб народного танцю і пісні та Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево.
— А чому «гм-гм»? — запитав Ваймз.
— Ну, знаєте. Витончене мистецтво. Просто чоловіки малюють молодих голих жінок. Отаке всяке, — пояснив поціновувач Колон. — Мені сторож розповів. У деяких з них навіть фарби на пензлях немає, знаєте. Сором який.
«У цьому оголеному місті, мабуть, мільйони історій, — подумав Ваймз. — Але чому мені завжди трапляються саме такі?»
— Коли вони зустрічаються? — спитав він.
— Щопонеділка, о пів на восьму, вхід десять пенсів, — швидко відповів Колон. — А щодо народних танцюристів, то з цим жодних проблем. Пам’ятаєте, вам завжди було цікаво, що капрал Ноббс поробляє у свої вільні вечори?
Колонове обличчя розпливлося в усмішці від вуха до вуха.
— Ні! — не повірив Ваймз. — Тільки не Ноббі!
— Ага! — сказав Колон, задоволений результатом.
— Що, стрибає собі з дзвіночками і вимахує хустинкою?
— Він каже, що це важливо — зберігати давні народні традиції, — сказав Колон.
— Ноббі? Пан Заціди-сталевим-носаком-у-пах, Я-просто-перевіряв-клямку-і-вона-сама-відчинилася?
— Так, дивний старий світ, еге ж? Він дуже цього соромиться.
— Ну треба ж, — сказав Ваймз.
— Таке завжди виявиться, та ніколи не знаєш, як саме. Хай там як, сторож сказав, що Просвітлене братство постійно лишає по собі безлад. Видряпані крейдою позначки на підлозі, казав він. І ніколи не ставлять стільці на місце і не миють чайник. Останнім часом вони збиралися частіше, — додав Колон. — Минулого тижня малювальники голих жінок були змушені зустрічатися деінде.
— Що ти зробив з нашим підозрюваним? — запитав Ваймз.
— З ним? Ой, він накивав п’ятами, капітане, — присоромлено відповів сержант.
— Як так? Не схоже було, що він у стані втекти.
— Ну, коли ми сюди повернулися, то всадовили його біля вогню і вкутали, бо він і далі тремтів, — розповідав сержант Колон, поки Ваймз застібав свої обладунки.
— Сподіваюся, ви не з’їли його піцу.
— Еррол з’їв. Це через сир, бачте, він стає геть…
— Продовжуйте.
— Ну, — розповідав Колон недоладно, — він і далі типу тремтів і бідкався про драконів і всяке таке. Нам, чесно кажучи, стало його шкода. А тоді він раптом зривається і геть без причини вибігає в двері.
Ваймз кинув погляд на велике, відкрите й нечесне сержантове обличчя.
— Геть без причини? — перепитав він.
— Ну, ми вирішили перекусити, і я послав Ноббі в пекарню, бачте, і, ну, ми побилися об заклад, що ув’язнений має щось з’їсти…
— Так? — підбадьорливо сказав Ваймз.
— Ну, коли Ноббі спитав, чи не хоче він, щоб йому підсмажили фіглянок, він просто закричав і втік.
— Отак просто? — спитав Ваймз. — Ви йому ніяк не погрожували?
— Аж ніяк, капітане. Цілковита таємниця, як мене спитаєте. Він щось постійно торочив про якогось Верховного гросмейстера.
— Гм-м, — Ваймз виглянув у вікно. Сірий туман вкутав світ приглушеним світлом. — Котра година? — спитав він.
— П’ята, сер.
— Гаразд. Що ж, перш ніж стемніє…
Колон прокашлявся.
— Ранку, сер. Це вже завтра, сер.
— Ви дозволили мені спати цілий день?
— Рука не піднімалася вас будити, сер. Жодної драконячої активності, якщо ви про це. Насправді, все наче вимерло.