Ваймз вивчав розмиті обриси найближчих будівель.
Віддалені вітальні вигуки свідчили, що церемоніальна процесія вже в дорозі.
Почулася метушня довкола помосту, коли Люпін Вонс розштовхав слуг, які розкочували вниз по східцях пурпуровий килим.
На іншому боці площі, у рядах анк-морпоркської збляклої аристократії підвела голову леді Ремкін.
Довкола трону, поспіхом змайстрованого з дерева та золотої фольги, зайняла свої позиції групка жерців нижчого рангу — дехто з легкими пораненнями на голові.
Ваймз посунувся на своєму місці, прислухаючись до власного серцебиття, і втупився в імлу над річкою.
…і побачив крила.
«Любі Мамо й Тату, — писав Морква у перервах між сумлінним видивлянням у тумані. —
Що ж, місту судилася коронація, значно складніша, ніж вдома, до того ж я тепер у денній сторожі. Шкода, бо я збирався дивитися коронацію з Ріт, але скаржитися не випадає. Мушу йти, бо ми от‑от чекаємо на дракона, якого, правда, не існує. Ваш люблячий син Морква.
P.S. Чи не чули ви останнім часом нічого про Мінті?»
— Ви ідіот!
— Пробачте, — сказав Ваймз, — пробачте.
Люди пробиралися назад до своїх місць, багато хто кидав на нього гнівний погляд. Вонс аж побілів від люті.
— Як можна бути таким дурнем? — скаженів він.
Ваймз розглядав власні пальці.
— Я подумав, що побачив… — почав він.
— То був ворон! Ви знаєте, хто такі ворони? У місті їх, мабуть, сотні!
— Бачте, у тумані розмір не так легко… — мимрив Ваймз.
— А бідолашний Майстер Ґречний, ви ж маєте знати, як на нього діють гучні звуки!
Голову Гільдії вчителів мусили вивести попід руки якісь добрі люди.
— Отак собі вигукувати! — Вонс не вгавав.
— Слухайте, я ж попросив вибачення! Це була помилка!
— Я мусив спинити процесію і все решта!
Ваймз не відповів. Він відчував на собі сотні задоволених та неспівчутливих очей.
— Що ж, — промимрив він, — мабуть, мені краще повернутися до Ярду…
Вонсові очі звузилися.
— Ні, — відрізав він, — але ви можете йти додому, якщо хочете. Чи куди заведуть вас ваші фантазії. Віддайте мені свій значок.
— Щ-що?
Вонс простягнув руку.
— Ваш значок, — повторив він.
— Мій значок?
— Саме так. Я хочу вберегти вас від неприємностей.
Ваймз подивовано на нього витріщився.
— Але це мій значок!
— І зараз ви віддасте його мені, — похмуро відказав Вонс. — За наказом короля.
— Що ви таке кажете? Він навіть про це не знає! — Ваймз відчув у своєму голосі плаксиві нотки.
Вонс нахмурився.
— Але він точно знатиме, — сказав він. — І я не чекаю, що він навіть перейметься тим, щоб призначити наступника.
Ваймз повільно відчепив позеленілий мідний диск, зважив його у руці, а тоді тицьнув його Вонсові, не сказавши ні слова.
На якусь мить він подумав було виправдовуватися, але щось у ньому проти цього повстало. Він розвернувся і рушив крізь натовп.
Оце й усе.
Отак просто. Після півжиття на службі. Більше ніякої Міської сторожі. Гм. Ваймз тупнув по бруківці. Тепер це буде якась Королівська варта.
Із плюмажами на їхніх клятих шоломах.
Що ж, з нього досить. Все одно життя у Варті не можна було назвати нормальним. Ви не зустрічали людей за найкращих обставин.
Мають бути тисячі інших справ, за які він би міг взятися, і якщо він би трохи подумав, то, мабуть, пригадав би, які саме. Псевдополь-Ярд був трохи осторонь від маршруту процесії, тож коли Ваймз дістався до Штабу сторожі, він міг чути над дахами віддалені вітальні вигуки. Над містом, десь у хмарах, лунали звуки гонгів.
Зараз вони б’ють у гонги, подумав Ваймз, але скоро вони… вони… вони не битимуть у гонги. Кепський вийшов афоризм, подумав Ваймз, але він над цим міг попрацювати. Тепер у нього був час.
Ваймз зауважив безлад.
Еррол знову почав їсти. Він з’їв майже весь стіл, решітку, відерце для вугілля, кілька ламп і писклявого гумового бегемотика. Тепер він знову лежав у своєму ящику, посмикуючи шкірою та скімлячи крізь сон.
— А ти нічогенький безлад влаштував, — загадково сказав Ваймз.
Все одно тепер йому хоча б не доведеться його прибирати.
Він відчинив шухляду письмового стола.
Хтось вже туди теж повгризався. Все, що залишилося, так це кілька уламків скла.