Він ледве втримався, щоб не позіхнути. Чарівники цілісіньку ніч спрямовували свої найкращі заклинання проти дракона. Це нагадувало биття туману кулаком.
— Мій любий пане, але ж це не мито, — заперечив Вонс. — Сподіваюся, я не сказав нічого, що б могло викликати подібні думки. О, ні! Будь-яка данина повинна бути, як я уже сказав, повністю добровільною. Я сподіваюся, що це абсолютно зрозуміло.
— Кришталево ясно, — сказав голова Гільдії вбивць, дивлячись на старого чарівника. — І ці повністю добровільні внески, які ми збираємося зробити, вони підуть…
— У скарбницю, — сказав Вонс.
— Ага.
— Хоча я впевнений, що люди міста будуть дуже щедрими, коли повністю зрозуміють ситуацію, — сказав голова Торгової гільдії, — я впевнений також, що король усвідомлює, що золота в Анк-Морпорку не так уже й багато.
— Влучне зауваження, — похвалив Вонс. — Однак король має намір здійснювати енергійну й динамічну зовнішню політику, яка допоможе вирішити проблему.
— Ага! — скрикнули радники хором, цього разу з набагато більшим ентузіазмом.
— Наприклад, — продовжив Вонс, — король вважає, що наші законні інтереси в Квірмі, Сто Латі, Псевдополісі та Цорті серйозно утискалися протягом останніх століть. Це буде швидко виправлено, і, панове, можу вас запевнити, що у місто потоком полинуть скарби від тих, хто прагнутиме отримати захист короля.
Голова Гільдії вбивць подивився на скарби. У його голові сформувалося дуже чітке уявлення про те, де зрештою опиняться всі ці скарби.
Слід було захоплюватися вмінням драконів змушувати когось до дій під тиском. У цьому вони практично не відрізнялися від людей.
— О, — лише сказав він.
— Звичайно, будуть й інші придбання — у формі землі, власності й тому подібного, і король бажає, щоб було цілком зрозуміло, що найвірніші Таємні радники будуть щедро нагороджені.
— І, ем, — почав голова Гільдії вбивць, який, схоже, уже усвідомив характер міркувань короля, — без сумніву…
— Таємні радники, — підказав Вонс.
— Без сумніву, вони відповідатимуть ще більшою щедрістю, у вигляді, припустимо, скарбів?
— Гадаю, такі міркування ще не осіняли голову короля, — сказав Вонс, — але це дуже влучна думка. Я так і думав.
Наступною стравою була жирна свинина, квасоля й картопля, панірована у борошні. Їжа, що сприяє набору ваги, як зауважили всі. Вонс обмежився склянкою води.
— Що підводить нас до подальшого делікатного питання, яке, я впевнений, такі досвідчені люди з широким світоглядом зможуть з легкістю вирішити, — сказав він. Рука зі склянкою дещо затремтіла.
— Сподіваюся, що це також зрозуміє більшість населення, враховуючи те, що король, безсумнівно, зможе неодноразово посприяти забезпеченню добробуту та оборони міста. Наприклад, упевнений, що люди спатимуть спокійніше, знаючи, що др… король невтомно захищає їх від можливої напасті. Хоча можуть виникнути сміховинні стародавні… забобони… які можна викорінити лише завдяки невтомній праці… з боку всіх людей доброї волі.
Він замовк і подивився на них. Пізніше голова Гільдії вбивць розповів, що він дивився в очі багатьох людей, очевидно, дуже близьких до смерті, але ніколи не зазирав в очі, у яких так ясно й безпомилково було видно, що ця людина споглядає його із глибин пекла. Він сподівався, що ніколи, ніколи більше не погляне в подібні очі.
— Я маю на увазі, — сказав Вонс, повільно вичавлюючи кожне слово, що нагадувало бульбашки, які прориваються крізь сипучі піски. — Питання… харчування… короля.
Запанувала жахлива тиша. Вони почули тихий шелест крил за ними, і тіні по кутах залу потемніли і, схоже, зімкнулися.
— Харчування, — пустим голосом промовив голова Гільдії злодіїв.
— Так, — відказав Вонс. На цей раз він майже пискнув. З його обличчя стікав піт. Якось голова Гільдії вбивць почув слово «гримаса», дивуючись, у яких випадках вираз обличчя можна описати подібним чином. Тепер він це знав. Ось що стало з обличчям Вонса: це була страшна гримаса людини, що намагається не чути слів, вимовлених власним ротом.
— Ми, цей, подумали, — дуже обережно промовив голова Гільдії вбивць, — що др… король, ну, мабуть, уже вирішив це питання за минулі тижні.
— Ага, їв, що попало, знаєте. Що попало. Бродяжок і тому подібне, — сказав Вонс, втупивши погляд у стільницю. — Очевидно, що тепер, коли він став королем, такі напівміри вже не підходять.
Мовчання зростало й набувало текстури. Радники серйозно задумалися, особливо про їжу, яку щойно з’їли. Концентрації їхніх думок лише посприяла поява величезного бісквіта, щедро политого вершками.