Полум’я зникло.
Натовп завмер, немов статуї, не знаючи, що приверне більше уваги: втеча чи непорушність.
Дракон глипав униз із інтересом — що ж вони робитимуть далі?
Колон подумав, що він як єдиний офіційний представник громади повинен узяти ситуацію в свої руки. Він кашлянув.
— Ну, тоді, — сказав він, намагаючись стримувати писк жаху, що виривався з горла. — Можете розходитися, пані та панове. Рухайтеся, давайте. Ідіть собі. Ну ж бо, тут більше нема на що дивитися.
Він почав незрозуміло розмахувати руками, демонструючи свій авторитет, і люди нервово потягнулися геть. Краєм ока він побачив червоні полум’я за дахами й червоні іскри, що спіраллю підіймалися в небо.
— Повертайтеся додому! — прохрипів він. — Якщо він у вас ще залишився.
Бібліотекар, вистукуючи кісточками пальців, увійшов у бібліотеку в стані «тут і тепер». Кожна шерстинка на його тілі дибилася від люті.
Він розчахнув двері й вистрибнув у постраждале від пожежі місто.
Хтось тут незабаром дізнається, що їхній найстрашніший кошмар — божевільний бібліотекар.
Зі значком.
Дракон розслаблено плинув над нічним містом, ледве помахуючи крилами. У цьому не було потреби. За необхідності його підтримували потоки розпеченого повітря.
Увесь Анк-Морпорк палав. Між річкою та різними будівлями, охопленими полум’ям, сформувалося так багато ланцюжків із відрами, що вони постійно потрапляли не туди й не в ті руки. Хоча набрати каламутної води з річки Анк можна було й без відра — досить звичайної сітки.
Внизу за течією гарячково трудилися купки людей, вкритих сажею, намагаючись перекрити величезний, поїдений іржею шлюз під Латунним мостом. Він був останньою обороною Анк-Морпорка від вогню, оскільки Анк, позбавлений виходів, поступово просочувався, заповнюючи простір між міськими стінами. За таких умов легко задихнутися.
Працівники ж на мосту не могли або не хотіли бігти з міста. Та інші — вислизали крізь міські ворота й прямували через холодні, туманні рівнини.
Однак ішли вони недовго. Дракон, витончено вигинаючись і звиваючись над зруйнованим містом, перелетів стіни. Через кілька секунд вартові побачили, як актинічний вогонь пронизав тумани. Людські хвилі потекли назад, а дракон завис над ними, спрямовуючи їх, наче вівчарка худобу. Пожежі зруйнованого міста освітлювали червоним нижню частину його крил.
— Є якісь пропозиції щодо наших подальших дій, сержанте? — запитав Ноббі.
Колон не відповів. «От би капітан Ваймз був тут», — подумав він. Він би також не знав, що робити, але зумів би приховати це набагато ширшим словниковим запасом.
Деякі пожежі почали затихати — води, що піднімалися, і неврівноважена робота ланцюжків із відрами зробили свою справу. Не було схоже, що дракон збирався підпалювати щось іще. Найголовніше він уже сказав.
— Цікаво, хто це буде, — сказав Ноббі.
— Прошу? — запитав Морква.
— Я про жертвоприношення.
— Але сержант сказав, що люди не збираються з цим миритися, — стоїчно сказав Морква.
— Ага. Подивімося на це так: якщо запитати людей, що б вони обрали — або згорить їхній будинок, або з’їдять якусь дівчину, яку вони, ймовірно, ніколи до того не зустрічали, — тут вони все ж можуть трохи призадуматися. Людська природа, знаєш.
— Я впевнений, що герой з’явиться вчасно, — сказав Морква. — З якоюсь новою зброєю чи чимось подібним. І вдарить у його разливе місце.
Запала тиша раптової напруженої уваги.
— Це куди саме? — запитав Ноббі.
— Ну в місце. Таке, разливе. Мій дідусь часто розповідав різноманітні історії. Вдар дракона в його разливості, казав він, і ти його вб’єш.
— Це наче дати копняка, ну, в них…? — із зацікавленням запитав Ноббі.
— Не знаю. Напевно. Хоча, Ноббі, я тобі вже казав, це неправильно…
— І де це місце?
— О, у кожного дракона по-різному. Чекаєш, поки він не пролетить у тебе над головою, тоді бачиш — ось воно, разливе місце, і тоді його вбиваєш, — сказав Морква. — Якось так.
Сержант Колон відсутнім поглядом втупився в простір.
— Гм, — сказав Ноббі.
Якийсь час вони мовчки спостерігали за панорамою, сповненою паніки й метушні. Тоді сержант Колон запитав:
— Ти певен щодо разливостей?
— Так. Цілком.
— Шкода, друже, дуже шкода.
Вони знову подивилися на місто, охоплене жахом.
— Пригадуєте, — сказав Ноббі, — ви завжди розповідали мені, що отримували призи за стрільбу з лука в армії, сержанте. Ви казали, що маєте щасливу стрілу, яку неодмінно мусили забрати назад, що…