Зупинилася перед дверима, глибоко вдихнула, повернула ручку й усвідомила — щойно відкриваючи їх — що повинна була зняти гумові чоботи…
— Що таке, капітане, — сказала вона, намагаючись прозвучати привабливо, — а це хто, чорт забирай?
Голова придворної гвардії відступив на декілька кроків і, оскільки він був із селян, зробив кілька забобонних жестів, щоб відігнати злих духів. Вони, очевидно, не спрацювали. Коли він знову розплющив очі, вона все ще стояла там, палаючи від люті, увінчана перекошеною масою кучерів, тремтячи величезними грудьми, від неї нудко пахло бродінням… У нього пересохло в роті.
Він чув про якісь такі речі. Таких жінок називали гарпіями. Що вона зробила з леді Ремкін? Вигляд гумових чобіт його збентежив. У легендах про гарпій вони не згадувалися.
— Ну, друже, — прогриміла леді Ремкін, смикнувши нічну сорочку, надаючи їй більш пристойного вигляду. — Досить стояти, розтуляючи й стуляючи рот. Чого тобі?
— Леді Сибіл Ремкін? — запитав гвардієць, не ввічливо, прагнучи отримати підтвердження, але недовірливим тоном того, кому важко повірити, що у відповідь може пролунати «так».
— Роззуйте очі, юначе. Хто я, на вашу думку?
Гвардієць опанував себе.
— У мене повістка для леді Сибіл Ремкін, — невпевнено сказав він.
Її голос міг спепелити.
— Що означає повістка?
— Розумієте, ви маєте з’явитися в палац.
— Не можу уявити, кому я потрібна так рано-вранці, — сказала вона, спробувавши зачинити двері. Це їй не вдалося — в останню мить у них просунули кінчик меча.
— Якщо ви не прийдете, — сказав гвардієць, — мені наказали вжити заходів.
Двері знову розчахнулися, і вона притулилася до них обличчям, майже звалюючи його з ніг ароматом гнилих пелюсток троянд.
— Якщо ти думаєш, що можеш підняти на мене руку… — почала вона.
Гвардієць зиркнув убік — на клітку з драконами — лише на мить. Сибіл Ремкін зблідла.
— Ти не посмієш! — прошипіла вона.
Він ковтнув слину. Якою б страшною не була, вона — лише людина. Вона могла відкусити вашу голову лише метафорично. Він намагався переконати себе, що існували й набагато гірші речі, ніж леді Ремкін, хоча зараз вони не перебували на відстані трьох дюймів від його носа.
— Вжити заходів, — повторив він хриплим голосом.
Вона випросталася й глянула на шеренгу вартових за ним.
— Я бачу, — холодно промовила вона. — Так ви й працюєте? Шестеро бугаїв на одну слабку жінку. Дуже добре. Ви, звичайно ж, дозволите мені взяти пальто. На вулиці прохолодно.
Вона гримнула дверима.
Гвардійці тупцювали від холоду й намагалися не дивитися один на одного. Очевидно, це не було схоже на їхні звичні арешти. Арештований не повинен був утримувати вас на порозі, ні, світ працює по-іншому. З іншого боку, єдиний альтернативний варіант — вдертися до будинку й витягнути її, але він ні в кого не викликав ентузіазму. Крім того, капітан варти не був упевнений, що його людей достатньо, щоб витягнути леді Ремкін. Мабуть, знадобилась би ціла армія з кантувальними гаками.
Двері зі скрипом розчахнулися, однак вартові не побачили нічого, окрім затхлої темряви коридору.
— Так, друзі… — ніяково почав капітан.
З’явилася леді Ремкін. Його око вловило її силует, що швидко і з криком влетів крізь двері, і це цілком могло стати його останнім спогадом, якби він не опам’ятався і не поставив їй підніжку, коли вона дісталася останньої сходинки. Жінка полетіла вперед із прокльонами, заорала носом у давно не стрижений газон й ударилася головою об крихку статую античного Ремкіна, що зрештою її зупинило.
Дворучний меч, який вона тримала, приземлився прямісінько поруч із нею і деякий час вібрував.
По якімсь часі один із вартових обережно підійшов і торкнувся леза пальцем.