У Верховного магістра впала щелепа. Він навіть не сподівався, що вони так легко все зрозуміють.
— Ну, гаразд, — озвався інший вбраний у балахон чоловік (Верховний гросмейстер знав, що це брат Тинькар). — І що з того? От вигулькнув цей нас-чадок, прийшов до Патриція і каже: «Агов, я тут король, ось родима пляма встановленого зразка, котися звідси». І скільки він після того протягне? Мабуть, хвилини дві.
— Ти не вмієш слухати, — сказав брат Дозорець. — Нас-чадок приходить тоді, коли королівство у небезпеці, от що важливо — хіба ні? І тоді всім усе ясно, правда ж? І ось його на руках приносять до палацу, він когось там зцілює, проголошує скорочений робочий день, роздає трохи скарбів. Усе, щасливий кінець.
— Він ще має одружитися з принцесою, — сказав брат Придверник. — Адже він свинопас.
Усі позирнули на нього.
— Хто казав, ніби він свинопас? — запитав брат Дозорець. — Я про це ані слова не сказав. До чого тут свинопаси?
— Але він має рацію, — додав брат Тинькар. — Ці твої нас-чадки зазвичай свинарі чи лісничі. Вони всяким таким займаються, щоб створити цю… як її… алібу. Розумієш, має здаватися, ніби їх немає. Скромне походження, атож.
— У скромному походженні немає нічого особливого, — подав голос ще один із братів. Він був дуже низеньким і, здавалося, складається лише з коротенького, мовби дитячого, балахона й поганого запаху з рота. — У мене таке походження, що скромніше не придумаєш. У моїй сім’ї вважали, що свині пасти — це круто.
— Але в жилах твоєї сім’ї не тече королівська кров, брате Клозетнику, — зазначив брат Тинькар.
— Хтозна, — огризнувся той.
— Ну, гаразд, — без особливого ентузіазму погодився брат Дозорець. — Справді, чом би й ні. Але, бач, найважливіший момент — це коли справжній король скидає свій балахон і каже: «Гей!». І засліплює всіх своїм королівським блиском.
— А як саме? — запитав брат Придверник.
— Хтозна, як там воно щодо тієї королівської крові, — пробурмотів брат Клозетник. — Як його сказати? Може, й немає в мене тієї крові…
— Слухай, ну, засліплює та й по всьому. Зрозумієш, коли сам побачиш.
— Але спершу він рятує королівство, — сказав брат Тинькар.
— Ну, так, — глибокодумно погодився брат Дозорець. — Це найголовніше.
— А від чого він його рятує?
— …але я маю такі самі права, які має будь-хто інший, на те, щоб мати королівську кров…
— Від Патриція? — припустив брат Придверник.
Брат Дозорець, який раптом став експертом, похитав головою.
— Патрицій навряд чи такий уже небезпечний, — сказав він. — Хіба він справжній тиран? Ми мали й гірших. Ну, я це до того, що насправді він нас не пригнічує.
— Я весь час пригнічений, — втрутився брат Придверник. — Майстер Крічлі — це я в нього працюю — мене гнітить вранці, вдень і ввечері. Тобто постійно. Кричить. Попихає мною. І бабисько в овочевій крамниці теж постійно мене гнітить.
— Атож, — сказав брат Тинькар. — Хазяїн мого помешкання так мене гнітить, що страшне. Намагається вибити двері і розводиться про те, що я буцімто заборгував йому гроші за кімнату, а це нахабна брехня. І ще мене з вечора до ранку гнітять сусіди. Я їм пояснюю, що коли людина цілий день працює, їй вночі потрібно трохи часу для себе, щоб вчитися грати на трубі. Це справжня тиранія. Якщо я не жертва тиранії, то не знаю, хто жертва.
— Якщо вже про це мова, — повільно заговорив брат Дозорець, — гадаю, мене постійно пригнічує швагер. Він і конячку собі купив, і бричку настарав. А я ні. Де справедливість? Я впевнений, що король поклав би край цій тиранії, адже люди потерпають від гніту дружин, бо тим, бачте, хочеться «новий шарабан, як у нашого Родні»!
Верховний гросмейстер слухав усе це, і в нього трохи паморочилося в голові. Він почувався, мов людина, яка, звісно, знає про існування лавин, але аж ніяк не сподівалася, що, кинувши сніжку на верхівку гори, досягне такого приголомшливого результату. Їх навіть не довелося під’юджувати.
— Не сумніваюся, що король покладе край свавіллю квартирних господарів, — сказав брат Тинькар.
— І поставить поза межами закону людей, які хизуються екіпажами, до того ж, ймовірно, купленими на крадені гроші, — додав брат Дозорець.
— Гадаю, що мудрий король поставив би поза межами закону лише недостойних людей, які хизуються екіпажами, — заговорив Верховний гросмейстер, прагнучи трохи по-іншому спрямувати розмову.
Братство замовкло і поринуло в міркування, аби подумки розділити людство на достойних та недостойних і вигідно покласифікувати себе.
— Цілком справедливо, — повільно промовив брат Дозорець. — Але брат Тинькар має рацію. Я не уявляю собі, яким чином маніфести нас-чадка врятують від лихої долі брата Придверника, якому здається, що з нього збиткується якась тітка з овочевої крамниці. Брате, не ображайся.
— Вона ще й збіса недоважує, — сказав брат Придверник. — А крім того…
— Так, так, так, — втрутився Верховний гросмейстер. — Благонадійні мешканці Анк-Морпорка справді задихаються під гнітом тиранії. Але зазвичай, аби прийшов король, потрібні напруженіші обставини. Наприклад, війна.
Поки що все йшло добре. Попри весь їхній дубоголовий егоїзм, комусь мало вистачити розуму, щоб здогадатися, правда ж?
— Колись було якесь старе пророцтво чи щось таке, — задумливо почав брат Тинькар. — Мені дідусь розповідав, — у нього аж очі зблиснули: він намагався пригадати й ефектно виголосити ці слова. — Ось: «Постане король, і принесе Закон і Справедливість, і не знатиме нічого, крім Правди, і Захищатиме Народ, і Служитиме йому своїм Мечем». Чого повитріщалися? Це не моя вигадка.
— Та ми всі це чули й раніше. І таке щастя привалить, що хоч лопатою загрібай, еге ж, — сказав брат Придверник. — Як ви це уявляєте? Приїжджає він, значить, а з ним Закон, Справедливість і вся ця братія, мов чотири вершники Апокраліпсиса, так? «Здоровенькі були, — проскреготав він. — Я король, а осьо Правда коня напуває». Це все якось не тримається купи, згодні? От. Не можна вірити старим легендам.
— Чому? — невдоволено запитав брат Клозетник.
— Через їхню легендарність. Це основна ознака, — пояснив брат Придверник.
— Про сплячих принцес непогано, — озвався брат Тинькар. — Їх може розбудити лише король.
— Не будь йолопом, — обірвав його брат Дозорець. — Якщо ми не маємо короля, то звідки взятися принцесам? Думай головою.
— За старих часів, звісно, було легше, — радісно сказав брат Придверник.
— Чого це?
— Йому достатньо було убити дракона.
Склавши руки, Верховний гросмейстер подумки прочитав молитву: якийсь бог — немає значення, який, — все-таки зглянувся. Він недарма покладався на цих людей. Рано чи пізно їхні вбогі клепки все-таки сходилися так, як треба.
— Дуже цікава думка! — він аж відчув трепет.
— Нічого не вийде, — вперто заявив брат Дозорець. — Великих драконів не лишилося.
— Хтозна, — сказав Верховний гросмейстер і хруснув пальцями.
— Я правильно розчув? — перепитав брат Дозорець.
— Я сказав «хтозна». Може, й лишилися.
Із балахонових надрищ брата Дозорця пролунав нервовий смішок.
— Що, справжні? Крилаті, вкриті грубою лускою?
— Так.
— І дихають, мов пічка?
— Так.
— І мають ці гострі штуки на лапах?
— Пазури? Так, досхочу пазурів.
— Що означає «досхочу»?
— Я гадав, що це очевидно, брате Дозорцю. Якщо хочете драконів, матимете драконів. Можете доправити дракона сюди. До міста. Просто зараз.
— Хто, я?
— Ви всі. Тобто ми, — сказав Верховний гросмейстер.