Після Дуччо не варто нічого більше оглядати, щоб якнайдовше зберегти в очах блиск його шедевру. Це розуміли сучасники маестро. Внесення Великої Маести до кафедрального собору у 1311 році стало однією з перших описаних народних маніфестацій на честь мистецького твору.
«У той день, коли образ перевозили до кафедрального собору, крамниці були замкнуті. Урочисту процесію очолював єпископ у супроводі дев’яти сеньйорів, усіх міських урядників і великої юрми священиків і віруючих. Міщани з запаленими свічками, один поперед одним намагалися зайняти місце поближче до вівтаря, позаду ж із великою побожністю йшли жінки та діти. Прямуючи отак до кафедрального собору, вони обійшли ринок, як то було прийнято, а всі дзвони радісно били на честь чудового образу. Намалював його Дуччо ді Буонінсенья, маляр, який мешкає у будинку Муч’яті, коло брами Стальореджі. І весь день усі провели у молитвах, давали багато милостині убогим, молячись Господові та Його Матері, заступниці нашій, прохаючи, аби у своїй безмежній ласці від злигоднів і лихоліття нас охоронила і видерла з рук зрадників і ворогів Сієни».
Далебі, після Дуччо немає охоти оглядати більше нічого. Навіть Три Грації, копія Праксителя, нездатні затримати в Музеї. Через розпечений майдан я прослизаю на затінений бік віа Стальореджі. Спека нестерпна, і мені, хоча я ще мить тому злітав на крилах естетичного екстазу, хочеться проклясти всі музеї, пам’ятки і сонце.
Нарешті тратторія, що виглядає скромно і не називається ні «Excelsior», ні «Continentale». Тут панує мила пивнична прохолода, пахне перекислим вином, цибулею і розігрітою оливою. Спершу я замовляю спагеті. Страва ця, як відомо, подається в якості entrée, отож, є тільки вступом до справжнього обіду. Французи починають від збуджуючих закусок. Італійці чинять розсудливіше, згідно з природою своєї знаменитої кухні, селянської, солідної та поживної. Філософія смаків на півострові полягає у тому, що спершу треба якомога швидше втамувати голод, а щойно пізніше потурбуватися про смакові враження. Зрештою, справжні італійські макарони чудові, у міру тверді, заправлені пікантним соусом, посипані пармезаном, обов’язково накручені на виделку, що надає споживанню їжі характеру обряду. Відтак зазвичай споживають шмат яловичини, засмаженої в перці, із чвертю помідора і листком салату. На десерт холодний, стиглий персик — й усе це скроплене молодим місцевим вином, яке, наче воду, п’ють склянками, а не вигадливими й придуркуватими наперстками на скляній ніжці.
Я либонь задрімав, бо повітря з білого стало ледь бурштиновим, і спека переломилася вгорі. Сиджу тепер на кам’яній лавці біля муру шпиталю Санта Марія делла Скала, навпроти кафедрального собору. Навколо мене люди, котрі прийшли відвідати родичів, вони обмінюються новинами про стан їхнього здоров’я. Нервові жести і зворушливо великі, заткнуті ганчір’яною затичкою пляшки чаю із соком. Із широко відкритої брами шпиталю просто в обличчя Іль Дуомо віє запахом лізолу.
Кафедральний собор стоїть на найвищому майдані та виглядає піднесеним угору біло-чорним гербом міста, а ще співом, який підноситься і спадає каскадами скульптур, лазурних арок і золотих зірок. Ліворуч чудова вежа, наче зіпертий на повітря спис ангела.
Не варто коритися теророві путівників, а поглянути на цю будівлю, одну з найгарніших у світі, дещо критично. Звісно, після того, як минеться приголомшення і перший захват. Ніколи не варто відмовляти собі у цьому задоволенні, зрештою, творці фасаду, в тому числі й Джовані Пізано, зробили все для того, аби утримувати нас у стані естетичної лихоманки. Чимало істориків мистецтва твердили, що сієнський кафедральний собор є найкращою готичною спорудою Італії. Проте французи, в’їдливо і з погано тамованим обуренням кажуть, що їхній стиль — готика — на Апеннінському півострові є всього лиш романським стилем, в якому вжито хрестово-купольного склепіння. Три портали увінчані повними арками, а тимпани без скульптур і справді романські. Боротьба між колом і трикутником так і не завершена, а величезна розета, «о, омего, фіолетовий промінь його очей», у хащах декоративних деталей бринить наче могутній голос гонга на тлі сопілок, флейт і дзвіночків. Ченці-цистерціанці, апостоли суворого різновиду готики з сусіднього Сан-Ґальяно (відомо, що один із них керував спорудженням кафедрального собору у 1257 році, тобто через одинадцять років після початку будови), вплинули радше на план, аніж на убранство твору. П’єр дю Коломб’є мав рацію, коли пропонував прикласти руку до очей і переполовинити Іль Дуомо вздовж карнизу, який біжить над тимпанами. Далебі, обидві частини, верхня і нижня, не надто гармоніюють навзаєм. Це виглядає так, ніби на спокійну романську основу накладено складну й покручену частину, силою поєднуючи архітектуру з релікварієм.