Нарешті, П’єр де Кастельно доходить висновку, що лише силою можна винищити єресь, а позаяк йому не вдається організувати коаліції провансальських володарів, які б під проводом Раймунда VI вирушили на схизматиків, то він кидає прокляття володареві Тулузи. «Той, хто вас позбавить спадку, вчинить добро, а хто вб’є — буде благословен». Так закінчив свою місію папський легат і, не маючи вже більше роботи, вирушив до Рима.
На світанку 15 січня 1208 року в Сен-Жиль його вбив невідомий. Підозра впала на людей Раймунда VI. Скривавлену сорочку мученика носять замками і містами Північної Франції, закликаючи віруючих до хрестового походу. Раймунд VI, передчуваючи лихо, вирішує скоритися волі папи. У червні 1209 року, в присутності трьох архієпископів, дев’ятнадцяти єпископів, достойників, васалів, духівництва і селян, оголений до пояса, з мотузкою на шиї та свічкою в руці, шмаганий різками, іде він до кам’яних левів, які стережуть портал чудового романського кафедрального собору у Сен-Жиль. Угода, підписана після цієї церемонії, передбачала повну передачу графства під справжню диктатуру Церкви. Врешті Раймунд VI приймає несподіване для всіх рішення, а саме — одягає плащ із хрестом і вирушає на об’єднання з військом хрестоносців, яке, власне, суне долиною Рони.
Могутня анаконда людей, коней, металевого брухту тягнеться кілометрами, самим своїм виглядом збуджуючи почуття жаху. До складу армії входять фламандці, нормандці, бургундці, французи та німці, їх ведуть єпископи, архієпископи, герцог Бургундський Ед II, володарі Неверу, Бару і Сен-Поля, барони й лицарі, вкриті ратною славою, як от Сімон де Монфор і Ґі де Леві. Доповнюють цю озброєну силу сержанти, слуги, а також наймана солдатня, сила жахлива й нещадна, відома кожній середньовічній армії, рекрутована з-поміж розбишак, спраглих убивства і грабунку. Найцінніші найманці походили з Країни Басків, Араґону й Брабанту. Вони перебували на споді військової ієрархії, проте не раз ставали вирішальним бойовим чинником. Якщо додати до цього допоміжні загони і натовпи прочан, приваблених перспективою побожного споглядання багать, то цифра 300 тисяч, яку наводять тогочасні історики, не виглядає неможливою, враховуючи, що армія самих лицарів становила у цій масі незначний відсоток (як співвідношення танків і піхоти у сучасній армії).
Першим сеньйором, приреченим на мечі хрестоносців, був віконт Каркасона і Безьє, 25-річний Раймунд-Роже з роду Тренкавель. Злякавшись наступу ворожої армії, він намагається вести переговори з папським легатом. Марно. Важка військова машина, «армія, досі не бачена», раз запущена в рух, не може зупинитися. Раймунд-Роже замикається у Каркасоні, а хрестоносці давньою римською дорогою наближаються до Безьє.
Місто розташоване на пагорбі над річкою Орб. Воно має солідні мури та доволі припасів їжі. Єпископ Безьє намагається домовитися з хрестоносцями, але ті виставляють список із 222 осіб (чи родин), звинувачуваних у єресі, й жадають їх видачі, на що консули міста з гідністю відповідають, що воліють бути «втопленими у солоному морі», ніж видати співгромадян. Тоді починається облога. У день святої Магдалини (22 липня), коли військові дії ще й не починались, справа набула фатального для оборонців повороту. Група міщан, спровокованих очікуванням великої армії, виходить за браму «з великими білими хоругвами і біжить щодуху вперед, гадаючи, що нажене на неприятеля страху, як на горобців на лані вівса». «Шалена необережність», бо армія найманої солдатні одразу підхоплюється на рівні.
Вони босі, озброєні ломами й ножами, одягнені лише в сорочки та штани, проте їхня кровожерність не має рівних. Найманцям вдається ввірватися до міста разом із тікаючими учасниками необачної виправи. У місті напасники сіють нечуваний терор; атака на мури триває всього лиш кілька годин. У кафедральному соборі св. Назара, у церквах св. Магдалини і св. Юди громадяться вцілілі мешканці. Двері виважують, і солдафони вриваються досередини, вбиваючи всіх — немовлят, жінок, калік, жебраків і священиків, які саме правили Службу Божу. За померлими подзвін. Знищення тотальне.