Климент V майстерно розіграв розмову з королем, з порога скерувавши її на справи хрестового походу і дипломатично оминаючи процес проти ордену тамплієрів. Філіпові Красивому не залишається нічого іншого, як скористатися послугами відданих йому достойників Церкви, архієпископів Нарбона і Буржа. Вони на інсценованому з’їзді разом із королівськими посіпаками ґвалтовно атакували орден і байдужість духовної влади у цій справі, не шкодуючи також образливих слів на адресу папи. Климент V наполягав на своєму. Він навіть заявив, що деякі зізнання тамплієрів не видаються йому достатньо вірогідними, і, щоб виграти час, попередив, що наступного року Собор у В’єні займеться справою ордену. Він також зажадав побачення з головними оскарженими.
Останні їхали у супроводі збройного конвою з Парижа до Пуатьє. Подорож раптом урвалась у Шіноні, під приводом хвороби оскаржених. Поза всякими сумнівами, Високий Трибунале, план був укладений завчасу. Шінон, похмурі руїни якого досі збереглися, добре пасував для такої зупинки завдяки величезним підземеллям. Коли до нової катівні прибувають папські посланці у товаристві заклятих ворогів тамплієрів Ноґаре і Плезіана, оскаржені мовчать або визнають свою провину. Повернувшись до темниць, лицарі можуть писати на мурах свій заповіт.
Переглядаючи документи процесу, легко зауважити, як часто ті ж самі допитувані відмовляються від власних свідчень, аби через кілька днів повернутися до найважчих самообмов. Цього не можна пояснити інакше, ніж вживанням до оскаржених вогню, казана, естрапади, залізних кліщів і здавлюючих обручів.
Оборона дозволяє собі процитувати фрагменти деяких зізнань.
Понсар із Ґізи, 29.XI. 1309 p.:
«На запитання, чи піддавали його тортурам, відповів, що три місяці тому, коли він свідчив перед єпископом Парижа, то був укинутий до вузької ями з руками, так міцно зв’язаними ззаду, що кров виступала з-під нігтів; він сказав тоді, що коли його й далі терзатимуть, заперечить попередні зізнання і скаже все, чого від нього схочуть. Він був ладний на все, аби тільки страта була коротка: відтинання голови, спалення на вогнищі, вкидання до окропу, до такої міри не міг зносити довгих мук, від яких потерпав, перебуваючи у в’язниці впродовж двох років».
Брат Бернард з Альбі:
«Мене так сильно катували, так довго допитували і тримали на вогні, що стопи мої згоріли, і я чув як кості ламаються в мені».
Брат Емері з Віллер-ле-Дюк, 13 травня 1310 p.:
Протокол каже, що оскаржений був блідий і переляканий. Присягає з рукою на вівтарі, що злочини, приписувані орденові, є вигадкою. «Якщо брешу, нехай тут на місці тіло моє та душу поглине пекло». Коли йому перечитали попередні зізнання, він відповідає: «Так, я визнав низку помилок, але це результат мук, яких мені завдали королівські лицарі Ґ. де Марсіль та Юґо де ля Сель під час допитів. Я бачив учора п’ятдесят чотирьох моїх братів, яких везли на возах, щоб спалити їх живцем… Ах, якщо мене мають спалити на вогнищі, я зізнаюся, бо дуже боюся смерті, я її не зношу, я зламаюся… Я зізнаюся під присягою перед вами, перед ким завгодно, в усіх злочинах, у яких ви звинувачуєте орден; я зізнаюся, що вбив Бога, якщо від мене цього вимагатимуть».
Хочу звернути увагу Високого Трибуналу на психологічний аспект смерті на вогнищі. Тваринний страх перед вогнем заснований на інстинктивному знанні, що той завдає тілу нестерпних страждань. Яких душевних сил треба, щоб зберегти віру, наче можна з цієї найнещаднішої стихії винести бодай найдрібнішу частку нашої істоти. Для людей середньовіччя присмак попелу не мав, як для нас, присмаку небуття. Смерть у вогні була передпокоєм пекла, того незгасного вогнища, на якому страждають, ніколи не згораючи дощенту, тіла. Фізичний вогонь поєднувався з вогнем духовним. Страждання сьогоднішні провіщали страждання вічні. Небо — оселя обраних, оті холодні, мовчазні маси повітря були в очах конаючих далекими й недосяжними.
На початку 1309 року слідство було відновлене, і ця нова фаза процесу характеризується, з одного боку, загвинчуванням гайок машини примусових зізнань (у самому Парижі 36 тамплієрів померли під час допитів), з іншого боку, річ, здавалося б, незбагненна, посилюється майже відсутній раніше опір в’язнів, котрі відкинули будь-які викрутаси й політику. Жак де Моле заявляє, що боронитиме орден, але тільки перед самим папою. Інші брати складають подібні декларації. 2 травня кількість тамплієрів, які хочуть боронити свій орден, зросла до п’ятсот шістдесяти трьох. У відповідь на цей масовий опір спалахнуло вогнище, де згоріли п’ятдесят чотири тамплієри. Старий римський метод децимації знову переміг.