А прецінь Санлі не сумне, принаймні не так безнадійно, як корона, вийнята з могили. Воно мов срібна монета з портретом грізного колись імператора, яку тепер можна безпечно крутити у пальцях, наче горіх. Санлі стоїть на невеликому узгір’ї, перепоясане Нонетою, на овиді віковічних лісів.
Ми сказали, що кафедральний собор у Санлі є одним із найстаріших готичних кафедральних соборів, що вимагає певного пояснення, оскільки хронології у цій справі помилкові та оманливі. Так би мовити, «ініціатором» готики був Сюже, міністр і регент королівства, котрий після призначення абатом кафедрального собору Сен-Дені, де відбувалися коронації (тепер цей собор розташований у робітничих передмістях Парижа й увесь закіптюжений димом заводів), узявся за реконструкцію старовинної каролінзької церкви, розширивши портали, хори й підносячи склепіння. При цьому було застосовано стрілчасті арки й хрестово-реберне склепіння, що, на думку деяких дослідників, є визначальним для готики. 19 січня 1143 року містом прокотилася буря, яка валила дерева та руйнувала будинки. Кафедральний собор, який тільки-но споруджували, залишився неушкодженим, що побожні вважали чудом, а архітектори — доказом конструктивної стійкості нового типу склепінь. В архітектурі розпочалася нова епоха.
Однак відкритим залишається питання, чи арки, які в хрестово-реберному склепінні схрещуються у формі літери X (їх винахід помилково приписували будівничим кафедральних соборів), мають аж таке капітальне функціональне й конструктивне значення, як міркували собі Віолет-ле-Дюк, Шуазі чи Ластері. Новітні дослідження інженера Сабуре та архітектора Пола Абрагама запропонували сенсаційну гіпотезу, що той ґатунок спорудження склепінь є нічим іншим, як лиш декоративним елементом; а висновок цей заснований на спостереженні за кафедральними соборами, які зазнали бомбардувань у 1914 році та лабораторних дослідженнях витривалості тогочасних матеріалів. Питання аж ніяк не просте, як здавалося б на перший погляд. До того ж, історики мистецтва з естетичними схильностями насамперед наголошують стильовий, а не конструктивний бік справи, цілком нову систему пропорцій готики.
Поширена точка зору, що новий стиль у мистецтві з’являється тоді, коли старий відцвітає. Така ботанічна теорія не витримує критики, коли йдеться про спадкоємність романського та готичного стилів. У середині XII століття, коли з’явився готичний стиль, романський жодною мірою не виявляв рис занепаду. Його витіснення не було зумовлене бажанням будувати вищі церкви, адже кафедральний собор у Везле не набагато менший, ніж паризький Нотр-Дам, та й план собору не зазнав принципових змін. Деякі дослідники народження готики пов’язують із політичною експансією Капетинґів, протистоянням духу Півночі духові Півдня, що знайшло свій кривавий вияв у хрестовому поході проти альбігойців. Понад усякі сумніви можна ствердити, що поява нового стилю відповідала новій духовній ситуації. Зосередженим, медитативним романським кафедральним соборам було протиставлено динамічні й ґвалтовні будівлі, в яких світло, «есенція божественності», почало відігравати домінуючу роль. Сприятливим ґрунтом для готики стала також любов Сюже до пишноти, багатства інтер’єрів і вітражів — отих сузір’їв шляхетного каміння при тисячах запалених свічок.
Сюже — жива й захоплююча постать. Син слуги, приятель королів, політик, організатор і будівничий, він ховав під духовним убором могутні пристрасті. Багатьох сучасників він дратував своєю полум’яною любов’ю до пишноти. Коли Сюже пише про золото, кришталь, аметисти, рубіни й смарагди, які раптом принесли йому три абати, щоб він міг інкрустувати розп’яття, відчувається, як очі його променіють дуже світським блиском. Та й особиста скромність ніколи не була його сильною рисою. У видатках абатства він передбачив кошти на влаштування після його смерті свята на свою честь, що досі було привілеєм королів. Сюже також наказав помістити у кафедральному соборі тринадцять інскрипцій, у яких підкреслені його особисті заслуги. На одному з вітражів ми бачимо абата біля ніг Діви Марії. Ступні побожно складені, але руки повні дії. До того ж, ім’я Сюже написане такими ж великими літерами, як ім’я Пречистої.
Сюже був витонченим і бистрим на гадку письменником, а його зв’язки з неоплатонізмом не підлягають сумніву. Абат незмірно засмучував святого Бернара, представника цистерціанської суворої гілки бенедиктинів, і суперечка цих двох авторитетів Церкви була такою ж пристрасною, як спір між класиками й романтиками.