— Ви хто, злодії? — почав допит господар. У ньому, як у казані кипіло. Гнів, вириваючись назовні полум’ям, роздував ніздрі. Напевне, машкару лева скопійовано з розлюченого людського обличчя. А то вона не була б такою страшною.
— Ні, ми не злодії. Ми учні «Ракуункану».
— Ач, ще й бреше! Учні гімназії без дозволу не вдираються на чуже подвір’я.
— Але ж погляньте, на наших кашкетах значок гімназії.
— Напевне, фальшивий. Якщо ви учні «Paкуукану», то чого вдираєтеся до мене?
— М’яч сюди залетів.
— Навіщо його сюди закинули?
— Він сам залетів.
— От нахаби!
— Пробачте нам, віднині будемо обережніші.
— Хіба я можу так легко простити зайдам, що вдерлися у мій двір?
— Але ж ми учні «Paкуункану»…
— Якого класу?
— Третього.
— Справді?
— Ага.
Господар обернувся і гукнув: «Іди-но сюди!» Фусума відсунулась і показалося обличчя служниці.
— Поклич з гімназії кого-небудь.
— Кого?
— Все одно кого. Мерщій!
— Гаразд, — відповіла служниця.
Але видовище у дворі було настільки чудернацьке, доручення незрозуміле, а перебіг події такий безглуздий, що вона застигла в нерішучості і тільки посміхалася. Господар, видно, думав, що провадить велику битву. Йому здавалося, що виявляє свої запаморочливі здібності. Однак, замість тягти руку за господарем, служниця не тільки не поставилась серйозно до обстановки, а навіть посміхалася, слухаючи його наказ. Хоч-не-хоч довелось господареві дедалі більше навісніти.