— Неможливо швидко видужати. Потрібен час. Ліки діють поступово. Сьогодні вам краще, ніж учора.
— Невже?
— Ви все ще нервуєтеся?
— Авжеж, навіть уві сні.
— Вам треба зайнятися спортом.
- Як захоплюся спортом, ще більше буду нервуватися.
Видно, така відповідь збила Aмакі-сенсея з пантелику.
— Дайте я вас огляну, — сказав він і взявся оглядати. Після огляду господар ураз вигукнув: — Послухайте, сенсей, я недавно прочитав книжку про гіпноз. Там написано, що гіпнозом можна лікувати нечистих на руку та інші хвороби. Це правда?
— Так, є такий метод лікування.
— А його тепер застосовують?
— Еге ж.
— А гіпнотизувати важко?
— Зовсім ні. Я сам його часто застосовую.
— Ви теж умієте?
— Так. Можемо спробувати. В принципі кожну людину можна загіпнотизувати. Якщо хочете, я вас загіпнотизую.
— Цікаво. Спробуйте. Я давно про це мріяв. А раптом я не зможу прокинутися?
— Не журіться. Ну що, почнемо?
Згоди було досягнуто, і господар зважився випробувати на собі гіпноз. Я ще ні разу не бачив, як гіпнотизують, а тому з радістю стежив за перебігом подій з кутка вітальні. Лікар почав з очей: взявся гладити господареві повіки зверху вниз. Він не переставав гладити навіть тоді, коли господар заплющив очі. За якийсь час Амакі-сенсей запитав:
— Вам хочеться спати, коли я гладжу повіки?
— Авжеж, хочеться, — відповів господар.
Лікар і далі гладив повіки, проказуючи:
— Вам дедалі більше хочеться спати, чи не так?
Господар мовчав. Напевне, він хотів відчути те, що йому навіював лікар. Так минуло кілька хвилин.
Нарешті Амакі-сенсей оголосив:
— Тепер ваші очі не розплющаться.
Ой лишенько! Мій господар осліп!
— Невже не розплющаться?
— Вже ні.
Якусь хвилину господар сидів мовчки з заплющеними очима. Я був твердо повірив, що господар таки осліп. Згодом лікар наказав:
— Спробуйте розплющити очі, якщо зможете. Я певен, що вам не вдасться цього зробити.
— Невже? — мовив господар і ту ж мить його очі розплющилися. — Не вийшло, га? — сказав він глузливо.
Амакі-сенсей і собі засміявся:
— Еге, не вийшло!
Сеанс гіпнозу не вдався й Амакі-сенсей пішов додому. Потім з’явився… Ніколи в господаря не було стільки гостей. У нього таке мале коло знайомих, що поява величезної кількості гостей може здатися неймовірною. А однак це правда. Отож з’явився ще один гість, цього разу рідкісний. Я оповідаю про нього не тому, що він рідкісний. Як уже мовилось, я описую відгомін великої події. А той гість конче потрібен мені для цього опису. Не знаю, як його звуть. Можу тільки сказати, що то був чоловік років сорока, з продовгуватим обличчям і цапиною борідкою. На відміну від Мейтея-мистецтвознавця я називатиму його філософом. Ви можете запитати, чому саме філософом? Не тому, що той гість рекламував себе, як Мейтей, а через те, що під час розмови з господарем видався мені філософом. Напевне, він був господаревим однокурсником, — в їхньому поводженні відчувалася приязнь і щирість.
— Що, Мейтей? Легковажний тип… Вештається усюди, як розкисле у ставку тістечко. Недавно трапилась з ним ось яка пригода. Проходив він з приятелем мимо воріт якогось аристократа, цілком йому незнайомого, та й каже: «Слухай, ходімо на чашку чаю». І що ти думаєш — сам зайшов і приятеля затягнув. Ти бачив такого нахабу!…
— А що далі?
— Про це я й не пробував запитати… От химерник! До того ж вдатний. А зате як розкисле у воді тістечко. Здорового глузду в голові ні крихти. Що, Судзукі? Він до тебе заходить? Он як! Ну, той на розум небагатий, але спритний, гав не ловить. Тільки такі й носять золоті годинники. Правда, він душею мілкий, спокою ніколи не має. Торочить про дипломатію, тактовність, а сам і не нюхав, що воно таке. Якщо Мейтей — розкисле тістечко, то Судзукі — драглі, слизький і якийсь непевний.
Влучні порівняння викликали в господаря таке захоплення, що вперше за довгий час він зареготав.
— Ну гаразд, а ти хто?
— Я? Питаєш, хто я? Ну, я — начебто батат. Великий виріс, але все одно в землі сиджу.
— Просто заздрю тобі. Ти завжди такий спокійний, врівноважений. Легко живеш.
— Що? Як усі люди. Заздрити мені нічого. Можу похвалитися хіба що одним: я нікому не заздрю.
— В якому стані твої фінанси?
— Все в тому ж. То гроші є, то нема. Хвалити Бога, не голодую. Тому й не журюся.
— А от мене переслідують неприємності. Нерви зіпсовані, далі нікуди. Всюди самі клопоти.
— Клопіт теж непогана річ. Бо як клопіт минає, на деякий час приходить добрий настрій. Люди на світі різні, і хоч як силкуйся, а переробити їх на свій копил не зможеш. Правда, хасі всі держать однаково, інакше було б незручно їсти. Що ж до хліба, то найкраще, коли кожен різатиме його по-своєму. Кімоно, пошите вправним кравцем, відразу добре прилягає до тіла. А от якщо шив поганий майстер, то хоч-не-хоч, а звикай. І таки звикнеш. Бо у світі хитро заведено: як носитимеш невдало зшите кімоно, то з часом воно припасується, наче європейський костюм. Якщо тебе породили на світ заможні батьки таким, щоб ти відповідав вимогам часу, значить, ти щасливець. Ну, а якщо тебе не доробили, то залишається терпіти або пристосовуватися до життя. Іншої ради немає.